Олена Печорна - Фортеця для серця

Однак погодні умови мали й свої вади. Леся так уболівала за здоров’я бабусі, що була поруч майже весь час, допомагаючи чим тільки можна. Навіть до тітки в бібліотеку не навідувалася, тому практично не спілкувалася з однолітками. Та коли з відсутністю більшості однокласників можна було змиритися без особливих душевних втрат, то балакучої Віки страшенно бракувало. Хто, крім неї, міг із таким оптимізмом обертати не надто приємні речі на щось неістотне й пусте? Леся іноді по-доброму заздрила подружці, бо хоч як сама старалася, а нічого такого втнути не могла. Очевидно, Віка навчилася дивитися на світ заіграшки, щоб вижити в умовах, абсолютно непридатних для дитинства.

Оцими святково-засніженими днями дівчинка, маючи двох батьків, опинилася в сніговій в’язниці й вибиралася з неї лише час від часу, а не щодня. Коли ж прилазила, засніжена й схожа на чудернацький сніговий кокон, якому заманулося поворушитися, то відігрівалася коло печі з таким блаженним виразом обличчя, немов потрапила до раю. Тітка Дуся щоранку й щовечора дбала про тепло для сусідок і топила в печі. У великі морози лишалася ночувати, тоді Леся до півночі слухала казкові оповіді замість того, щоб читати книжки, що їх знов-таки принесла тітка.

От і тепер жінка вийняла з вогняної пащі глиняний глечик із борщем і швиденько, доки Віка ще була в гостях, наси`пала повнісінькі миски пахучої страви. Леся співчутливо дивилася, як зголодніла подруга ковтала гарячу рідину й смішно розтуляла рота, щоб страва холонула вже там.

— Віко, не поспішай так. Ніхто ж не відбере. Я ще досиплю.

Але дівчинка, не спиняючись, щасливо кивала:

— Угу, тітко Дусю. Ох і смачнючий!

— А батьки ж їдять щось?

— Хліб, цибулю. Макарони варять чи картоплю в лушпинні. Меню в нас небагате, часом і того нема. Сама горілка. Нею гріються, бо грубка наша попсувалася, тепло швидко вичахає. Та й дров обмаль.

Жінка нишком перехрестилася, і навіть хвора бабуся почала вовтузитися в ліжку з обурення.

— Що ж із тобою діяти, дитино? Ти не пропадеш в отім барлозі?

Віка витерла долонею борщ, що стікав бородою, і розправила худючі плечі.

— А як інакше? Не тікати ж? — Насупила брови. — Усе одно батько знайде, коли кинеться. Чи мати…

Жінка захитала головою:

— То хоч частіше приходь.

— Та я то до вас, то до… Людмили Миколаївни. Вона сама мене забирає, коли бачить, що димар давно холодний. Батько якось на неї так нагримав, а вона не злякалась анітрошечки. Усе одно забрала. Добре, що п’яний був, як барило. Тільки кулаками махав, а наздоганяти не кинувся.

Жінка жалісливо зітхнула:

— Не годиться так. Ой не годиться. Може, у які служби звернутися, га? Соціальні…

Дівча настовбурчилося, як горобець на морозі:

— Не треба, — помовчало й додало, поглядом душу розкраявши: — Я ж батьків не обирала. Які є.

Тітка Дуся відвернулася, ховаючи сльози. Леся не ховала, а просто плакала.

Пізно вночі, коли снігова завіса повзла по землі й малювала свої візерунки, дівчинка збагнула, що напевно краще мати свою маму десь далеко, аніж отаких батьків поряд. Проте… Віка все одно боїться їх утратити. Бо що буде потім, не знає. А невідомість також біла, от тільки до крику лячно, що ж там можуть намалювати.

Мороз ходить у скрипучих черевиках. Леся сиділа на своєму улюбленому місці й дослухáлася до звуків за вікном. Бабуся кілька хвилин тому задрімала, і дівчинка полегшено всміхнулася, бо вночі бабця крутилася кілька годин і ніяк не могла заснути. Дівчинка ще раз перебігла швидким поглядом на піч, де вигрівалася хвора. Дихає. Хух. Дівчинка й сама собі боялася признатися, що інколи відчуває, як нутром повзе щось дуже холодне й слизьке. Страх. Відчай. Непевність. Леся боялася за бабусю так, як іще ні за кого не боялася. Хоч… а хто ще в неї був?

— Швидше б ти одужала, бабуню. Швидше б.

Зиркнула на вікно й одразу ж забула про все на світі. Сиділа зачарована. Роздивлялася. Часом не стримувалася й малювала пальчиком у повітрі чудернацький гачок, коло, стрілу, пелюстку чи язичок полум’я. Малюнки на замерзлій шибці нагадали про те, що мала художниця вже дуже давно не брала до рук олівця. Не хотіла зайвий раз хвилювати бабусю. Леся зітхнула. Навіть кіт Мурко збентежено підвів голову, уважно так подивився, неначе сканував, а потім позіхнув на весь рот: мовляв, не така велика біда, зачекаєш. Дівчинка почухала за вухом хвостатого прагматика й пошкодувала, що не може піти на зустріч із вітром. Той сьогодні був надто колючим, неначе зібрав усі голки світу, зробив їх невидимими й жартома, а то й усерйоз заганяв у сміливців, що таки наважилися вийти надвір. Це й тітка Дуся змерзне. Вона вже годину тому мала повернутися. Дивно.