Олена Печорна - Фортеця для серця

— Та одна ж картина мамина в селі лишилася. Бібліотекарка Марія, старенька, зберегла витвір мистецтва. Вони все бережуть. А оце на пенсію зібралася. Сьогодні Дуся й пішла бібліотеку переймати. А що? Не вікувати ж коло печі? Воно тепер нікому не платять, але при роботі буде, межи людей і книжок.

Леся не вірила власним вухам.

— То тітка Дуся в бібліотеці працюватиме?

— Еге.

— І мамина… картина там є?

Старенька торкнулася дитячої долоньки:

— Сьогодні вже не ходи. Завтра підеш. Там картина така, що вдень дивитися треба.

Леся насилу дочекалася ранку. Лежала посеред ночі з розплющеними очима й роздивлялася на темряву. Густу-густу, у якій навіть тіні не ворушилися, бо вона цілком їх поглинула. Невже всі ночі однакові? Ні. Ця здається довшою, як пісня тужлива, усе тягнеться, тягнеться — не перейдеш. Аж перед світом мала таки задрімала, але перше проміння сонця розбудило її швидко. Рештки сну миттю розлетілися.

— Ти чого так рано, Лесю? У вас, мо’, контрольна яка?

Дівчинка кивнула й хутенько почала збиратися. Поснідати як слід не змогла. Каша лишилася холонути на столі, кілька ковтків молока зробила — і гайда. Вийшла на ґанок, Мурко до ніг поліз лащитися. Очевидно, він також устиг поснідати й тепер був у доброму гуморі. Дівчачого обличчя торкнулася вітряна грива — і Леся мимоволі піймала усмішку.

— І ти тут? Холодний сьогодні. Певно, з півночі. І що бачив?

Вітерець закружляв довкола дівчати і, як міг, оповів про все, чого торкався, літаючи. Леся зморщила носика й замріяно прошепотіла:

— А я сьогодні мамину картину побачу. Уявляєш? Мамину!

Вітер підхопив останнє слово й шугонув угору, навіть кіт невдоволено нявкнув услід. Дівчинка почухала рудого за вухом і легенько зіскочила східцями, а тоді до сусідського подвір’я подалася.

— Тіточко Дусю.

Жінка саме поралася коло печі, озирнулася й одразу ж усміхнулася раптовій гості.

— Привіт, хороша моя! Ти чого так раненько?

— Я…

Баба Устина, яка сиділа поруч за столом, хитро підморгнула:

— Певно, не спалося дитині. А я вчора розповіла, що ти на нову роботу влаштувалася. Он скільки часу ще до школи. Може б, показала малій бібліотеку? А то вдень дітлашні набіжить, ще хто зайде. Еге?

Леся прохально кивнула.

Тітка здогадалася, що щось не те з цією ранковою екскурсією, проте опиратися не стала, надто прикипіла до малої, тому й намагалася тішити всім, чим могла. Накинула стареньке пальто, вовняну хустку, ключі до кишені поклала й простягла руку:

— Ну що ж, Лесюню, ходімо до храму книжок.

Леся не йшла, а летіла. Швидше б, швидше! Звична дорога сьогодні ніяк не закінчувалася. Дівчинка знала, що велика дерев’яна будівля сільської бібліотеки стоїть у центрі, зовсім поруч зі школою, сільською радою й крамничками. Вона щодня її минала, Людмила Миколаївна часто приносила звідти дитячі книжки й роздавала малечі, а потім збирала й відносила назад. Старші дітки ходили самі, але Леся чомусь соромилася. Дивно, і як це вона не відчула, що отут, за кілька кроків, серед книжкових поличок є картина її мами. Її мами!

— Ось ми й дійшли.

Тітка відімкнула двері й тихенько прочинила, а Леся з хвилювання не змогла ступити жодного кроку.

— То чого ж ти? Ходімо. Я тобі все-все зараз покажу.

Дівчинка глипнула на тітку тривожно й зайшла. Сутінки, змішані з ранковим промінням, пробігли поміж довгими рядами стелажів, а від того здалося, що книжки на поличках дихають і ворушать повітря. Їх було тут! Різні. Великі, малі, довгі, короткі, кольорові й не дуже, грубі й зовсім тоненькі, нові, які ще фарбою дихають, і ті, що їх читали цілі покоління. І всі вони смиренно чекали, доки хтось простягне руку, візьме з полички та розгорне. А вже тоді… відбувалося щось неймовірне. Зникали полички, стенди, стіни й потріскана стеля, розмивалося приміщення, провалювалися вулиці й будинки, навіть люди кудись дівалися, натомість… відслонявся вхід у зовсім інший вимір. У ньому не було обмежень. Час міг бути минулим, теперішнім і навіть майбутнім. Простір… З ним теж коїлося щось неймовірне. Континенти змінювалися з легкістю змаху крил тендітного метелика, а часом навіть Землі було замало. А ще… там існували люди, які плакали, мріяли, кохали й ненавиділи, а головне, що кожен із них отак легко пускав до свого життя. Заходь. Я відкрию тобі моторошні таємниці, сповíдаюся в гріхах або, навпаки, змушу повірити, що герої існують. А скільки в цьому просторі було знань! Про все-все! Жодна людина у світі ніколи не зможе вмістити того в голові, а книжки бережуть і легко діляться, тільки візьми, розгорни й читай.