Олена Печорна - Фортеця для серця

Леся відчула, як до горла підступили раптові сльози, і злякалася, що зараз розплачеться, виявивши свою таємницю, тому щосили зчепила зуби. Проте Людмилу Миколаївну було не так легко обдурити, вона миттю відчула, що сказала не те. Учителька встала з-за столу, підійшла до Лесі, присіла тихенько й торкнулася кучерявого волосся.

— Не ображайся на мене. Я не хотіла. Твоя мама…

Лесі здалося, що земля обертається з якоюсь шаленою швидкістю й навіть предмети рухаються. Дивовижно, однак Людмила Миколаївна ніколи не говорила з нею про маму, неначе знала, що рани ятрити не можна, а тут… Жінка відчула переляк дитини й страшенно картала себе за необдумані слова.

— Вона любить тебе. Чуєш?

Дівчинка мовчала.

— Не віриш? Тебе не можна не любити. Хоч би хто казав що, але мама тебе любить. Просто… іноді дорослі потрапляють у ситуації, коли не можуть бути поруч. Це не значить, що вони того не хочуть… Обставини бувають сильніші за людину. Тільки-но твоя мама дасть собі раду, вона неодмінно повернеться до тебе. Віриш?

Дівчинка дихала часто-часто, боячись, що відтепер не зможе й дихнути. Час спинився. І вона спинилась у своїй вірі. Бо вперше чітко усвідомила, що вже не знає, чи вірить по-справжньому. Сподівається? Так. А чи вірить?

— Я… не знаю…

— Моя ти хороша, це нормально. Ми всі сумніваємося… Такі вже люди. Але це не означає, що ми не віримо. Ось і Ніна Іванівна, вона сумнівається, що її Миколка доброхіть може сохнути за дівчам. Він тобі подобається?

Леся відчула, як червоніють вуха.

— Він хороший, але…

Молода жінка обійняла нещасну дівчинку:

— Ну от. І що мені з тобою робити, га?

— Не може бути того, Ніно. Моя Леся — чемна дівчинка.

Змучена молода жінка дивилася кудись повз Зою Матвіївну. Вона не стрималася й таки переступила поріг оселі, у яку заприсяглася не заходити вже ніколи. Проте минув місяць, цілісінький місяць, а свого сина вона все одно не впізнавала, свого колишнього, упевненого в собі, цілком задоволеного життям хлопчика. Він став схожим на тінь. Блукав по будинку, не знаходячи місця. Брався до якогось діла й кидав. Не відчував смаку, насилу з’їдав страву — і то тільки після її, материних, благань. Увечері, замість того щоб ганяти з хлопчаками в м’яча, годинами лежав у цілковитій темряві, повернувшись обличчям до стіни. А хто був у всьому винен, га? Чемна дівчинка?

— Атож. Така сама, як її мати.

Господиня, яка ще мить тому гадала, що це все непорозуміння, раптом стала сірою. Обличчя згубило звичайний колір, натомість вихлюпнувся гнів:

— Та як ти посміла? У моєму домі! Ти? Ти ж матір’ю мене кликала, а тепер прийшла й без ножа ріжеш?

У молодички затремтіли губи. Вона розвернулась і швидко вийшла, кинувши на порозі своє болюче:

— Називала…

Віка з вікна горища скептично провела поглядом раптову гостю й почухала лоба. Дівчата залізли аж сюди, бо перша паморозь за одну ніч обернула їхню схованку на казку, проте ховатися там стало холодно, хоч… Тут також було не тепло. Подружки намостили купу ганчір’я, утворивши щось на зразок кубельця. Першою не стрималася Леся:

— Годі, Віко, гратися в схованки, ходімо до мене в кімнату. Ти ж знаєш, що бабуся не проти.

Віка хукнула на змерзлі пальці й зауважила:

— Воно то так, але з неї, здається, досить гостей. Чуєш, наче плаче?

Леся прислýхалась і з жахом зрозуміла, що бабуся таки плаче. Глухі ридання долинали аж сюди.

— Господи! Та що ж я цій тітці зробила такого? Чого вона причепилася?

— Угу! Щось усе видається надто підозрілим. Миколка що? Немовля, у якого ти цукерку з рота видерла? Самостійний хлопчина. Навіжена якась матуся або…

— Або?

— Або ми чогось не знаємо.

За кілька хвилин схвильована Зоя Матвіївна вичитувала онуці, а заразом і її подрузі:

— І навіть не наближайся до нього, чуєш? Не наближайся!

Обидві кивали головами й відчували одним місцем, що розпитувати не варто ні тепер, ні потім. Бабці немов хто в тяжкій рані подлубався, і вона тепер кривавила й виганяла назовні застарілий гній.

— Біда! Це ж треба. Ну й Микола! Сам ходить, наче у воді намочений, а ти винна. Дурниця! Ще й розпитати нема кого.

Леся тихцем схлипувала й ковтала солону образу. Віка показала кулака комусь невидимому й, зітхнувши, подалася до своєї ями-хати.

— Та не плач ти! Минеться. Переказяться. Це моя мати так каже, коли батько бучу збиває, а сама тремтить, зуба із зубом звести не може. Ото в них проблеми. А в тебе… минеться.