Олена Печорна - Фортеця для серця

Власне, ніхто й не здивувався, що дім Панських за дуже короткий час обернувся на красиву фортецю. Здається, саме так його називала завжди щира Віка. От лише з маленьким принцом тої фортеці сталася біда: він ніяк не міг збагнути, чим аж так налякала батьків його обраниця — зеленоока принцеса.

Сама принцеса свого статусу поклала собі не помічати. І нехай усі довкола думають собі будь-що, проте вона напевно знає, що нічого між нею й цим Миколкою не було, нема й не буде. Надто різні вони, та й годі. От тільки… Миколка загасити свого почуття не міг, хоч як намагався. Воно пойняло хлопчика вперше й так раптово, що він навіть усвідомити того не встиг. Завважив, що з усіх школярок помічає саме цю худючу дивачку з такими зеленими очима, аж дивитися стрáшко! Ніби хто жменю жару в груди жбурнув, а по спині холод гуляє, та й годі. Дивною видавалася справді. А як не дивуватися?

Рухалася по-особливому: замріяно, неначе пливла в повітрі. Щось шепотіла собі під носа, а що? До неба голову задирала й завмирала в такій позі. Може, небо читала? Як книжку. Бо потім малювала. Миколка бачив, які то малюнки. Чесно кажучи, він був практик. Власне, у його сім’ї інакшим і не виростеш. Дід завжди торочив одне: «Май шматок хліба і до хліба, тримай носа за вітром». А малювання — це щось таке… непевне — усе одно, що сам вітер. Його не помацаєш і до кишені не покладеш, а от красиво ж. Красиво. Хлопчина не усвідомлював чому, але завмирав перед Лесиними малюнками й роздивлявся на прозорість ліній годинами. Чи подобалися вони йому? Авжеж. Але більше тому, що малювала їх ВОНА. Зрештою він збагнув це і сам себе злякався, бо було запізно. Він закохався в дивачку, яка годувала з долоньки білченя й, не вагаючись, кинулася боронити звірятко. Леся. Його Леся.

Кілька днів після порятунку дівчинки Миколка боявся зіткнутися з нею в коридорі, випадково зустрітися надворі, торкнутися плечем плеча в їдальні чи, не дай Боже, глянути в очі. Боявся, як страшкó. Боявся і мріяв. А як? Що тоді буде? Що він відчує? А що вона скаже? Серце мліло й пекло, а уява малювала картинки неймовірного й неможливого щастя. Хлопчина не розумів, що з дівчиною не так, але проти батьківської волі піти не міг. Не дружити — і край. Не можна. Та й як дружити? Коли підійти лячно, немов тебе вибухом накриє. Нещасний намагався не потрапляти їй на очі й воднораз пристрасно вишукував серед дівчачої юрби. А що? Це ж нічого. Йому просто б подивитися на неї здаля, і по всьому.

Лесю нененаче обпікали ті погляди, і вона забивалась у найпотаємніший куточок, відчуваючи, як рум’янець розповзається обличчям. Що ж це коїться? Невже… їй подобається цей хлопчик? Хіба? Вона ж спокійнісінько теревенить із Вікою, малює й витанцьовує, робить безліч щоденних справ і навіть не згадує про нього. Тоді що ж відбувається, коли Миколка з’являється поруч? Хлопчина, якого всі бояться, при ній робиться таким безпорадним, що якось аж соромно. Що ж це вона з ним коїть? Як? Адже зовсім того не бажає.

— Поговоріть із нею, благаю. Миколка їсти перестав, схуд весь, змучився. Вона ж до вас дослýхається. Поговоріть.

Людмила Миколаївна розгублено кивала головою й ніяк не могла збагнути, чим завинила її вихованка. Як вона могла змусити Миколку Панського схуднути?

— Ніно Іванівно, та ви не хвилюйтеся так. Леся — добра й щира дівчинка. Вона ніколи зумисне не зробить шкоди. Запевняю.

Жінка сумно зітхала й хаотично перебирала ґудзики на квітчастій кофтині. Було помітно, що слова вчительки анітрошечки не заспокоюють. Навпаки.

— Нехай вона не чіпає сина. Я поки що прошу, але… я вимагатиму.

— Та ви що! Леся в мене на очах. Вона й не підходить до Миколки. Розумієте, мені здається, у вашого сина… виникла перша симпатія… і доволі сильна. З дітьми таке трапляється. Усе минеться.

— Що ви кажете? Вам здається? Що вам здається? Ви на себе в дзеркало подивіться! Сама дитина, а повчає. Я наполегливо раджу: поговоріть!

Людмила Миколаївна мовчки проковтнула образу й подякувала за пораду.

Після уроків, перевіряючи зошити, вона уважніше придивилася до Лесі. Дівчинка сиділа коло вікна й старанно змішувала фарби. Жінка завжди спостерігала за цим із таким відчуттям, ніби підглядає за таїнством чи ворожінням.

— Лесю, у мене сьогодні була одна гостя.

Дівчинка довірливо підняла оченята:

— Хто?

— Миколчина мама, Ніна Іванівна.

Художниця завмерла, а пензлик зупинився за кілька сантиметрів від аркуша.

— Розумієш, мені важко пояснити чому, проте ця жінка… Знаєш, вона дуже любить свого сина. Це правильно. Вона мама.