Олена Печорна - Фортеця для серця

— А Миколку поважаю! Пацан! Бо хіба то пацани, якщо дівчат лупцюють?

— Точно! Він би вчинив так само, коли б на моєму місці опинилась інша дівчинка, — Лесі раптом навіть легше дихати стало.

Зате подруга чомусь скептично скривилася:

— Навряд.

— Це ще чому?

— Тю, дурна, ти що, не помічала, як він на тебе дивиться?

Леся спинилася.

— Як?

— А ти придивись уважніше. Ой! Та он же він коло свого двору стоїть. Диви-диви, тебе побачив і забув, що пошту зі скриньки діставав! Ото Ромео!

Леся знітилась остаточно, і якби могла, то радо б зникла. Хлопчина справді стояв біля своєї хвіртки й нишком дивився на дівчат, а коли збагнув, що його розсекретили, хутко зник у дворі. Віка сяяла поруч, неначе виграла джекпот як мінімум.

— Пощастило тобі, подружко.

Леся сховала очі й намагалась якомога швидше проскочити дворище, проте бічним зором таки встигла помітити, що їй услід пильно дивиться тітка Ніна — Миколчина мама. Той погляд… У Лесі було відчуття, що він зачепився десь на спині й переслідує її аж до самісінького дому. Де ж вона бачила цю тітку? Десь же бачила. Раптом кров шугонула до скронь. У день татового похорону. Тітка Ніна була там, а жіночки довкола ще довго про щось шепотілися, зиркаючи на неї. Дивно.

Уже у звичній схованці, яку дівчатка за літо вим’яли серед високої трави, подруги дивилися в осіннє небо, що спадало на юні обличчя жаром яблуневого листу, і думали кожна про своє. Віка не поспішала йти до свого будинку-ями, де з першими холодами стало ще нестерпніше.

— І чому так? Чому в якогось Миколки дім неначе фортеця, а я мерзну щоночі, аж зуби з рота вистрибують?

Леся зморщила лоба:

— Як це вистрибують?

Подруга глипнула й розсміялася:

— Тю, від холоду. Не знаю, що взимку робитиму. А в Миколки твого бачила, який дім?

Леся знизала плечима:

— Великий. Ой! А чого це він мій раптом?

— Ну не мій же! Ет, а всередині, мабуть, ще красивіший, ніж зовні. І тітка Ніна добра, — і додала замріяно: — Нам би з тобою таку маму. Еге?

— Ні! — пострілом розрізало повітря.

— Ти чого? — Віка аж підвелася. — Я ж просто… так…

Проте Леся холодно відсторонилася:

— Я маю свою. Запам’ятай!

Подружка збагнула, що бовкнула зайве, і принишкла. Дивина! От у неї її рідна ненька поруч, а від того голосити хочеться. Які ж вони різні, мами!

— Миколко, а що то за дівчата були?

— Які, мамо?

— А щойно проходили тут. Ну… ти ще так на них дивився.

Хлопчик принишк, аж голову в плечі втяг.

— Віка Пархоменко і… Леся… Райська.

— Райська?..

— Вона.

Жінка замислено поправила краєчок хустки, мов не знала, куди подіти руки. Вони рухалися самі собою завжди, коли їх власниця хвилювалася.

— Чого ти, мамо?

— Що? Та ні, нічого. Ти з нею дружиш?

Хлопчик остаточно розгубився:

— Та я з усіма дружу. А Леська… вона малює гарно.

Жінка за мить почорніла, неначе потужний розряд пройшовся її тілом. Миколка шоковано дивився на маму, а потім хутко кинувся на кухню, приніс звідти води й змусив випити.

— Тобі легше?

Жінка кивнула головою, дивлячись в одну точку. Хоч ні, вона тепер зазирала до своєї пам’яті.

— Ти, Миколко, будь обережніший із цією дівчинкою. Добре?

— Мамо, ти що?

— Не зачіпай її краще. Обіцяєш?

Миколка кліпнув очима кілька разів і, щоб заспокоїти вкрай стривожену матір, розгублено кивнув:

— Авжеж.

Коли ввечері хлопчик засинав, то чув у сусідній кімнаті шепіт. Батьки про щось довго розмовляли. Зрештою батько вийшов, грюкнувши дверима, а Миколка з подивом помітив, як у темряві за вікном рухається червона цятка татової цигарки.

«Батько знову закурив. Кепські справи».

Так воно й було. Хлопчина усвідомлював, що коїться щось не те, бо не бачив уже кілька місяців, як тато курить. Узагалі цигарки в батьковій руці зазвичай означали тривогу, бо хто-хто, а Василь Панський був чоловік урівноважений і намагався тримати нерви в затиснутому кулаці. Це дідусь міг дозволити собі розпалитися й міцним слівцем підкосити недруга. Щиро кажучи, і не тільки слівцем.

Діда Федора боялася й родина, й односельці. У буремні часи, коли країна розсипалася, мов невдало збудована карткова хатка, Федір Якович Панський раптом виявив у себе якості підприємця й трошки хапуги. Власне, чого було більше, визначати також остерігалися й просто поважали власника крамниці. Треба було тільки вслýхатись у слово «власник» — і повага окреслювалася сама собою. Щоправда, дехто… дехто щось розповідав про сільськогосподарську техніку, яку ще вчора називали колгоспною, а сьогодні частково продали й частково віддали — прости Господи! — в оренду сім’ї Панських. Точніше, Федоровому синові — Ваську. Хоч… безпечніше з цього приводу було б змовчати. І люди мовчали. Та й кому жалітися? Правильно. Хіба своєму кумові за чаркою, бо кум Панського… хто він був? Про те також краще воліли не казати, бо наша міліція нас береже, а Федора Яковича особисто.