Олена Печорна - Фортеця для серця

Леся кивнула подрузі, хоч сама в тому дуже сумнівалася. От як минеться? Зусібіч оточили, вуха вже в’януть від нотацій, а в чому винна — сама не відає. Хіба ж можна так реагувати на перше синове захоплення? Дівчинка зарилася в подушку й знову заголосила:

— Та яке з мене захоплення?..

Коли за півгодини втомилася мучитися, підвелась і рішуче попрямувала до дверей. Ні, таки треба розібратися, у чому річ.

Миколка брів до ставу по гусей. Леся знала: мати щовечора посилає його по пернате господарство, і хутенько почала збиратися по своїх гусей.

— Ти куди?

— До ставу. Пора гусям додому.

— А-а-а! Добре, онучко. — Старенька провела поглядом дівчинку й ще раз прошепотіла під носа: — Ні, Леся в мене — чемна дівчинка.

— Ти що надумав, га? Хочеш мене зі світу звести? Ну що? Що я тобі зробила, Миколо?

Хлопчина вкляк біля води, немов кам’яна скульптура, навіть гуси перестали звертати увагу на сердегу й спокійнісінько товклися коло ніг, вишукуючи зручніше місце, звідки б можна було повернутись у водну стихію. Миколка так розгубився, що якби перед ним зараз сів НЛО чи ще який апарат, то шок був би не такий великий. Юний господар навіть забув, що вже вигнав гусяче царство з води, щоб догнати його до двору, і оте царство лише за кілька хвилин щасливо рушило вплав. Леся грізно звела брови й кидала зелені блискавиці.

— То ти відповіси? Чи як?

— Лесю… Я не розумію… про що ти?

— Не розумієш? Таж мене твоя матуся замучила! І не лише мене. Уже до школи ходила й бабцю до сліз довела. Ти, кажуть, схуд!

Миколка закліпав своєю блакиттю так щиро, що став схожим на оте білченя коло школи, з якого, власне, усе й почалося.

— Мама? До чого тут мама?

Леся не втрималася й розплакалася знову, усвідомлюючи, що закоханий Ромео зовсім ні про що не відає. Ет!

— Ти їж, Миколко. Дуже тебе прошу. Тричі на день. — Повернулася й швидко пішла, забувши про гусей.

Проте птахи не такі вже дурні. Цього разу вони надумали виручити свою господиню й попленталися вслід, а от Миколчині плавали ще довго, аж поки втомилися.

— А що, як тітку Дусю розпитати? По селу ж не підеш до першого-ліпшого, правда? Я б у своїх могла поцікавитися, от тільки… ще сп’яну набалакають, а ми за щире золото сприймемо.

Леся слухала подругу й кивала. Чого це, спитати б, рятівна думка їй у голову не завітала? Ходить, мучиться, а до тітки підійшла б і спитала давно. Сьогодні неодмінно, після школи відразу ж.

— Лесю.

Озирнулася й роззявила рота з несподіванки. Кам’яна статуя перша заговорила! Віка наморщила носа й швиденько згадала про дуже нагальну справу, щоб покинути «закоханих» віч-на-віч.

— Пробач мамі. Я справді не знав. Вона… вона в мене фантазерка… Ти ж знаєш… Ну… ви всі такі…

Леся зиркнула спідлоба критично:

— Які «такі»?

Миколка переступав із ноги на ногу, мов циркове ведмежа.

— Вигадливі. Я не хотів тебе скривдити. Мама все не так зрозуміла. Пробачиш? Я з нею поговорив.

І йому самому зробилося страшно на саму згадку про те, як ходили ходором стіни, коли він затіяв ту розмову.

Мама відчайдушно опиралася, проте все одно помітила, що її син за крок від… Чим міг завершитися вибух підліткових емоцій, вона воліла не дізнаватися й відпружила ситуацію. Нехай краще отакий «закоханий» син, аніж… Не дай Боже!

— Вона не чіпатиме?

Хлопчина кивнув.

— Добре.

Проте після уроків Леся все одно бігцем бігла додому. Цмокнула в щоку бабу, чим здивувала її вельми, крутнулася по хаті, вкинула до рота те, що лежало на столі, і безтурботно проспівала:

— А ми з Вікою гуляти.

— Добре. Тільки не дуже довго. Он як холодно стало. Щоб не померзли. І Віку із собою забирай, нехай відігріється в нас бодай трошки. Ті п’яниці, певно, цього року й поліна не заготували.

— Добре, бабуню.

А сама у хвіртку сусідську шасть, хутенько попід тином до дверей — і в будинок, лишень хитрюга Мурко помітив. Дівчинка полегшено видихнула й одразу ж на порозі відчула, як ніс залоскотали трави. Такий терпкий-терпкий запах, аж у голові паморочиться. Баба Устина вариво варить. Точно.

— Тобі, дитинко, чого? — зірвалося зі старечих вуст звичне запитання.

Певно, вона питалася про це в сотень людей за все життя, а багатьом сама відповідала на запитання. Помітивши Лесю, всміхнулася:

— Ну, заходь. Не стій на порозі. Дусі вдома нема.

— Як? — дівча розгубилося.

Баба Устина прилаштувала стільця ближче до грубки, усілася, щоб хвора спина торкалася теплого черева, і кивнула на лаву, що стояла поруч: