Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

«Хто має, тому дасться» – ці слова з Книги Мудрості може з упевненістю підтвердити кожен письменник: «Хто багато розповів, тому розкажуть». Немає нічого помилковішого, ніж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадує, безкінечно вигадує з невичерпного запасу подій та історій. Насправді ж, замість того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити óбразам та подіям знайти себе, вони ж бо, за умови, що він не втратив здатності бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповідача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповідає про свою.

Також і ці події мені розповіли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсім неочікуваний спосіб.

Минулого разу у Відні я, втомлений від різноманітних справ, ввечері зайшов у ресторан у передмісті; як я думав, він уже давно вийшов із моди і там мало відвідувачів. Але щойно я туди увійшов, одразу досадливо усвідомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усіма ознаками щирої радості, котру я поділяв зовсім не так бурхливо, підвівся мій знайомий і запросив за свій стіл. Було б неправдою стверджувати, що той ревний чоловік був нестерпним чи неприємним сам по собі, але він належав до того сорту настирливо товариських натур, які так само, як діти – поштові марки, – колекціонують знайомства і тому надзвичайно пишаються кожним екземпляром своєї колекції. Для цього добродушного дивака – за сумісництвом путнього та розумного архіваріуса – сенс усього життя обмежувався скромним задоволенням: щоразу, коли згадувалося ім’я, що час від часу з’являлося в газетах, мати змогу чванливо та недбало кинути: «Це мій хороший друг» або: «А, я лише вчора з ним бачився», або: «Мій друг А. сказав мені… а мій друг Б. вважає», – і так неухильно до кінця алфавіту. Він завжди аплодував на прем’єрах своїх друзів, телефонував з привітаннями наступного ранку артисткам, не забував про дні народження, замовчував неприємні газетні замітки, а хвалебні – надсилав зі щирою увагою. Отже, не неприємна людина, адже він від усього серця старався і був ощасливлений, коли хтось звертався до нього за якоюсь незначною послугою або поповнював його колекцію знайомств новим об’єктом.

Але описувати цього друга «ятамбув» (таким веселим іронічним словом зазвичай називають у Відні цей різновид добродушних паразитів серед пістрявої групи снобів) – марна справа, бо кожен їх знає, і знає, що без грубощів захиститися від їхньої зворушливої, проте нав’язливої уваги неможливо. Отож, змирившись, я підсів до нього; не пройшло й чверть години за розмовами, як у ресторан увійшов пан: високого зросту, він звертав на себе увагу своїм молодявим рум’яним обличчям та елеґантною сивиною на скронях; його постава виказувала колишнього військового. Мій сусід одразу ж із властивою йому запопадливістю підскочив для привітання, хоча той пан відповів на його завзяття радше байдужо, ніж ввічливо. Ще не встиг новий гість зробити замовлення офіціанту, що підбіг до нього, як мій друг-ятамбув вже підсунувся до мене і тихо зашепотів:

– Знаєте, хто це?

Оскільки я давно знав його звичку вихваляючись виставляти напоказ кожен, навіть не дуже цікавий, екземпляр своєї колекції, і злякавшись надто довгих пояснень, я без зацікавлення коротко відповів «ні» і повернувся до свого шматка «Захера». Але така моя байдужість лише сильніше схвилювала збирача імен, і завбачливо прикривши рот рукою, він тихо, з придихом сказав:

– Та це ж Гофміллер з головного інтендантства – ви ж знаєте – котрий на війні отримав орден Марії Терезії…

Оскільки цей факт не вразив мене так, як очікувалося, він почав із захватом патріотичної хрестоматії викладати мені, чого досяг цей ротмістр Гофміллер, спочатку в кавалерії, потім під час розвідувального польоту над П’яве, коли він один збив три літаки, нарешті в одній кулеметній роті, у складі якої він три дні утримував ділянку фронту – все це з багатьма подробицями (котрі я тут пропущу) і раз по раз висловлюючи свій безмежний подив від того, що я ніколи не чув про цього славного хлопця, котрого кайзер Карл І особисто нагородив найвищою австрійською військовою винагородою.

Мимоволі я піддався спокусі глянути на його стіл, щоб із відстані двох метрів подивитися на героя, відміченого печаткою історії. Але наштовхнувся на твердий обурений погляд, який ніби говорив: «Цей фрукт уже щось наплів про мене? Нічого на мене витріщатися!» І одразу ж із явною неприязню той пан рвучко підсунув крісло і повернувся до нас спиною. Трохи присоромлений, я відвів погляд і з того моменту уникав зачепити бодай краєчок його столу зацікавленим поглядом. Скоро по тому я попрощався з моїм завзятим базікою і при виході ще встиг помітити, як він одразу пересів до свого героя, можливо, щоб так само старанно, як мені про нього, доповісти йому про мене.