Мені сподобалася манера, з якою він говорив, і я хотів підійти до нього, але тут домоправителька покликала на вечерю, і, оскільки нас посадили далеко один від одного, ми більше не мали змоги поговорити. Лише коли всі почали розходитися, ми зіткнулися в гардеробі.
– Думаю, – усміхнувся він, – наш спільний покровитель заочно нас уже познайомив.
Я усміхнувся у відповідь:
– І доволі добре.
– Напевне, змалював мене таким собі Ахіллесом, а моїм орденом хизувався, немов своїм?
– Приблизно так і було.
– Так, він неабияк пишається ним. Так само, як і вашими книжками.
– Дивний чолов’яга! Але є й гірші. До речі, якщо ви не проти, ми можемо трохи пройтися разом.
Ми вийшли. Він одразу ж заговорив до мене:
– Повірте, коли я говорю, що всі ці роки ніщо не завдавало мені більшого клопоту, ніж цей, як на мене, надто примітний орден Марії Терезії, то це не просто гучні слова. Я хочу сказати, – щоб бути чесним до кінця, – що коли я його отримав там, на фронті, то мене пройняло до мозку кісток. Зрештою, коли тебе виховували солдатом, а в кадетському училищі ти слухав легенди про цей орден, котрий на кожній війні діставався, можливо, лише дюжині людей… Тобто це дійсно немов зірку з неба дістати. Так, для хлопця двадцяти восьми років це означає чимало. Ти стоїш перед строєм, а всі дивуються тому, як раптом у тебе на грудях щось заблищало, немов маленьке сонце, і кайзер, його недосяжна величність, вітає і тисне тобі руку. Але бачте: ця нагорода мала значення та цінність лише в нашому мілітаристському світі, а коли війна закінчилася, мені здалося смішним пройти крізь усе життя з печаткою героя лише тому, що одного разу двадцять хвилин ти дійсно був хоробрим (імовірно, не хоробрішим, ніж десятки тисяч інших) і мав щастя бути поміченим і – можливо, це найдивніше – повернутися живим. Уже рік потому, коли люди скрізь почали витріщатися на маленький шматок металу і ковзати по мені побожними поглядами, мені остогидло викроковувати живим пам’ятником, і роздратування від цієї постійної уваги було однією з вирішальних причин, чому після війни я так швидко звільнився з армії.
Він пришвидшив ходу.
– Я сказав: «однією з причин», але головною – була особиста, котра вам, можливо, буде ще зрозумілішою. Головною причиною було те, що я сам дуже сумнівався у моєму праві на цю нагороду і, у всякому разі, – у власному героїзмі. Я ж бо знав краще за сторонніх спостерігачів, що за цим орденом ховається хтось, хто менш за все був схожим на героя, навіть був, безсумнівно, антигероєм – один із тих, хто стрімголов кинувся на війну, щоб урятуватися від розпачливої ситуації. Радше, дезертири, що втекли від відповідальності, ніж герої патріотичного обов’язку. Я не знаю, як вам, а мені життя з німбом та блиском видається неприродним та нестерпним, і я, чесно, відчув полегшення, коли більше не мусив демонструвати на мундирі свою героїчну біографію. Але мене ще й досі дратує, коли хтось відкопує мою колишню славу; тому зізнаюся вам, що вчора я був уже майже готовий підійти до вашого столу і накинутися на цього базікала, мовляв, нехай вихваляється кимось іншим, а не мною. Весь вечір мене дратував ваш шанобливий погляд, і найбільше мені хотілося примусити вас вислухати мене, щоб одразу спростувати ці брехні, вислухати, якою кривою доріжкою я дійшов до мого геройства – це доволі дивна історія, а проте, вона змогла би вам показати, що часто мужність – ніщо інше, як слабкість навиворіт. До речі, я і зараз, як на сповіді, можу вам її розповісти. Те, що сталося з людиною чверть століття тому, вже стосується не її, а ніби когось іншого. Ви маєте час? І чи не буде вам нудно?
Звісно, в мене був час; ми ще довго ходили вже спустілими вулицями, а наступними днями ми часто бували разом. Я майже нічого не змінив у його розповіді, можливо, сказав «улани» замість «гусари», трохи посунув на карті гарнізони, щоб їх не впізнали, і завбачливо прибрав усі справжні імена. Але ніде я не навигадував чогось суттєвого і тепер розповідатиму вже не я, а оповідач.
«Є два типи співчуття. Перше – легкодухе та сентиментальне, власне, є лише нетерпінням серця, бажанням якнайшвидше звільнитися від неприємного хвилювання через чуже нещастя, те співчуття, котре зовсім не співчуття, а лише інстинктивний опір власної душі чужому стражданню. Друге – єдино справжнє – не сентиментальне, воно вимагає вчинків, воно знає, чого хоче, і сповнене рішучості терпляче вистояти до самого кінця і зробити все, на що стане сил, і навіть більше».
Читать дальше