Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Перші дві-три хвилини я ще почуваюся вельми незручно. Тут немає нікого з полку, жодного приятеля, жодного знайомого і навіть нікого з шанованих людей містечка – виключно чужі, абсолютно чужі люди. Здається, тут переважно державні службовці та землевласники з околиць зі своїми дружинами та доньками. Але лише цивільні, цивільні, жодного мундира, окрім мого! О Боже, як же мені – недоречній, сором’язливій людині – вести бесіду з цими незнайомими людьми? На щастя, мене всадовили на хороше місце. Біля мене сиділо смагляве пустотливе створіння – гарненька племінниця, котра, напевне, тоді все-таки помітила мій захоплений погляд у кондитерській, бо посміхнулася мені привітно, наче старому знайомому. Її очі були кольору кавових зерен, і дійсно, коли вона сміється, вони іскряться, ніби зерна в жаровні. У неї чарівні маленькі прозорі вушка під густим чорним волоссям (немов рожеві цикламени серед моху, думаю я). Голі руки, м’які та гладенькі; напевне, на дотик вони, як почищені персики…

Приємно сидіти поруч з такою гарною дівчиною, і я майже закохуюся в її співучий угорський акцент. Приємно бенкетувати в такій осяяній залі за таким аристократично сервірованим столом; за тобою лакей у лівреї, перед тобою – найкращі наїдки. Моя сусідка ліворуч, котра говорить з легкими польськими інтонаціями, теж видається мені доволі appétissant, [4] Апетитний ( фр. ). нехай навіть вона дещо масивніша. Чи це так вино діє, світло-золотисте, потім темно-червоне, ніби кров, а тепер іскристе шампанське, котре саме зараз щедро наливають зі срібних карафок і череватих пляшок лакеї в білих рукавичках? Славний аптекар не збрехав: у Кекешфальви все ніби при дворі. Я ще ніколи не їв так смачно, навіть ніколи не мріяв про те, щоб так смачно, так розкішно, так вишукано їсти. Вносять все вишуканіші, все дорожчі страви на нескінченних тарелях: в золотій підливці плаває блідо-блакитна риба, увінчана салатою та обрамлена скибочками омара, каплуни зверху на широких гірках із розсипчастого рису, блакитно пломеніють пудинги в ромі, пістрявіють різнобарвні солодкі кульки морозива, фрукти, котрі, напевне, проїхали півсвіту, ніжно притискаються одне до одного в срібних кошиках. Немає ні кінця ні краю тим наїдкам, а наостанок – справжня веселка з напоїв: зелені, червоні, білі та жовті, а до чудової кави – сигари, завтовшки як спаржа!

Розкішний, казковий будинок – нехай буде благословенним добрий аптекар! – світлий, щасливий, шумливий вечір! Я не знаю, чи від того почуваюся так невимушено та вільно, що праворуч, ліворуч і навпроти мене очі засяяли яскравіше, а голоси стали гучнішими, забувши про манірність і жваво розмовляючи – у будь-якому разі, моя колишня сором’язливість зникла. Я весело розмовляю, догоджаю обом сусідкам одночасно, п’ю, сміюся, поглядаю із запалом навколо, і коли час від часу – зовсім не випадково – мої пальці торкаються гарних голих рук Ілони (так звуть гарненьку небогу), то здається, вона зовсім не ображається на ці легкі доторки; вона теж розслаблена, окрилена та розніжена цим розкішним святом, як і всі ми.

Поступово я відчуваю (чи не від незвичних чудових вин, токаю та шампанського на переміну?) як на мене находить якась легкість, ледь не бешкетна невгамовність. Тепер для цілковитого щастя мені не вистачає якоїсь дрібнички – для піднесення, для захвату, але чого саме я прагнув, мені відкрилося вже наступної миті, коли раптово з сусідньої кімнати за салоном – слуга знову непомітно відчинив розсувні двері – долинули звуки приглушеної музики, квартету, якраз тої музики, котру я прагнув усією душею, музика танців, ритмічний та водночас ніжний вальс; дві скрипки ведуть, їм – низько та сумно – підіграє віолончель; між ними чітко відбиває такт різким стакато рояль. Так, музика! Лише її мені не вистачало! Музики і, можливо, танців, вальсу – гойдатися, віддаватися польоту, щоб радісно відчувати внутрішню легкість! Дійсно, ця вілла Кекешфальви, напевне, якийсь казковий будинок: варто лише задумати бажання, і ось воно здійснилося. Коли ми встаємо з-за столу, відсунувши крісла, і пара за парою – я простягаю Ілоні руку і знову відчуваю її прохолодну, ніжну, розкішну шкіру – переходимо в салон, добрі гноми вже прибрали всі столи і розставили крісла вздовж стін. Гладенький коричневий паркет виблискує – божественна ковзанка для вальсу, а з сусідньої кімнати незримо підохочує музика.

Я повертаюся до Ілони. Вона все розуміє і сміється. Її очі вже сказали «так», ми вже кружляємо, дві пари, три пари, п’ять пар на слизькому паркеті; тим часом обережніші та старші люди просто спостерігають і спілкуються. Я танцюю охоче і навіть добре роблю це. Ми захоплено кружляємо, і мені здається, що я ніколи в своєму житті не танцював краще. На наступний вальс я запрошую іншу сусідку; вона теж танцює чудово, і, схилившись до неї, я, трохи одурманений, вдихаю пахощі її волосся. Ох, вона танцює дивовижно, все тут дивовижно, я такий щасливий, яким не був довгі роки… Я вже нічого не розумію, найдужче мені хочеться усіх обійняти і кожному сказати щось щире, щось вдячне; так легко, так безмірно радісно, так душевно, таким юним душею я почуваюся. Я кружляю то з однією, то з іншою, я розмовляю і сміюся, і танцюю, і, захоплений потоком мого щастя, не відчуваю час.