Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

– Ви збожеволіли?… Хіба ви не знаєте?… Хіба ви не бачили?…

– Ні… – белькочу я, розгромлений цим новим, так само незрозумілим жахом. – Що бачив?… Я ж нічого не знаю. Я ж уперше в цьому домі…

– Хіба ви не помітили, що Едіт… кульгава?… Не бачили її бідні скалічені ноги? Вона ж не може і двох кроків без милиць ступити… а ви… – вона швидко стримує гнівне слово, – ви запросили її до танцю… ох, жахливо! Мені треба до неї…

– Ні! – у розпачі я хапаю Ілону за руку. – Ще одну хвилинку, одну хвилинку… Ви мусите вибачитися перед нею від мого імені. Я навіть подумати не міг… Я бачив її лише за столом, лише секунду… Будь ласка, поясніть же їй…

Але Ілона зі злістю у погляді звільняє свою руку та біжить у кімнату. Мені стискає горло, мене нудить, я стою на порозі салону, все кружляє, мерехтить і шумить, усі ці люди, що невимушено розмовляють, спілкуються, раптом стають мені нестерпними; і я думаю: ще п’ять хвилин, і всі знатимуть про мою дурість. П’ять хвилин, а тоді насмішкуваті, осудливі, іронічні погляди обмацуватимуть мене зусібіч, а завтра по всьому місту підуть розмови про мій неоковирний вибрик, і сотні вуст їх смакуватимуть; вже рано-вранці цю новину доставлять із молоком до всіх дверей, а звідти рознесеться в челядні, а далі піде в кав’ярні та установи… Завтра це знатимуть у моєму полку…

У цю мить я, немов крізь туман, бачу її батька. З трохи засмученим обличчям – вже знає? – він іде через зал. Він до мене підійде? Ні – тільки б не зустрітися з ним зараз! Мене раптом охоплює панічний страх перед ним та перед усіма. І достоту не розуміючи, що я роблю, я кидаюся до дверей у хол, геть із цього пекельного дому…

– Пан лейтенант уже йдуть від нас? – ввічливо дивується слуга і робить рукою жест, ніби сумніваючись у своїх словах.

– Так, – відповідаю я.

Щойно це слово злітає з моїх губ, мені стає страшно. Невже я справді хочу піти? І наступної миті, коли слуга подає мені шинель, я ясно усвідомлюю, що своєю малодушною втечею я роблю нову, і може, ще більш неприпустиму дурість. Але вже надто пізно. Не можу ж я знову віддати йому шинель і повернутися до зали, коли він, злегка вклонившись, вже відчиняє мені двері. І от я, згораючи від сорому, стою біля цього чужого, проклятого дому, холодний вітер б’є в обличчя, серце згорає від сорому, і я судомно хапаю ротом повітря, ніби задихаюся.

Це була та лиховісна помилка, з якої все й почалося. Тепер, коли минуло стільки років, уже холоднокровно знову згадуючи той безглуздий епізод, з якого розпочалося це лихе безталання, я мушу визнати, що, по суті, вляпався у цю історію лише через непорозуміння; навіть найрозумніша та найдосвідченіша людина могла припуститися такої gaffe [5] Нетактовність ( фр. ). – запросити до танцю скалічену дівчину. Але тоді, охоплений жахом, я почувався не лише непоправним дурнем, але і грубіяном, справжнім лиходієм. Я почувався так, ніби ударив батогом дитину. Зрештою, все це ще можна було залагодити, якби я мав достатню силу духу; але справу остаточно зіпсувало те, що я – і це стало зрозуміло одразу, щойно перед будинком мені в обличчя вдарив перший поштовх крижаного вітру, – просто втік, як злочинець, навіть не спробувавши виправдатися.

Не можу описати свій стан, в якому я стояв перед домом. За яскраво освітленими вікнами змовкла музика, мабуть, музиканти просто зробили перерву. Але я так болісно переживав свою провину, що гарячково уявляв: ось танці припинилися через мене, і всі гості побігли в маленький будуар втішати ображену; чоловіки, жінки й дівчата – усі разом за зачиненими дверима обурюються негідником, що запросив до танцю немічну дитину і злякавшись утік після паскудного вчинку. А завтра – мене кинуло в холодний піт, я відчував його під кашкетом – про мою ганьбу дізнається і пліткуватиме все місто! Містяни вже докладуть зусиль, перемиють усі кісточки! В уяві я вже бачив, як мої товариші в полку – Ференц, Міслівец і, передусім, Йожі, цей затятий дотепник, – прицмокуючи підходять до мене: «Ну, Тоні, ти й утнув! Варто було тебе один-єдиний раз спустити з цепу – і маєш, осоромив увесь полк!» Місяцями продовжуватиметься глузування в офіцерській їдальні: адже у нас по десять, по двадцять років пережовують за столом кожний прогріх, коли-небудь допущений кимось із офіцерів, кожна дурниця у нас увіковічнюється, кожному жарту споруджують пам’ятник. Ще й досі, шістнадцять років по тому, в полку розповідають безглузду історію, котра сталася з ротмістром Волінскі, коли він, повернувшись до Відня, став вихвалятися, ніби познайомився на Рінґштрасе з графинею Т. і першу ж ніч провів у неї в спальні; а через два дні в газетах написали про скандал зі звільненою нею служницею, котра видавала себе за графиню для своїх афер та щоб крутити романи. Окрім того, цей казанова мусив пройти тритижневий курс лікування в полкового лікаря. Хто хоч раз був осміяний товаришами, назавжди залишається посміховиськом, цього йому не забудуть і не змилуються. І що довше я все це уявляв та обдумував, то більше абсурдних ідей лізло мені в голову. У ті хвилини мені здавалося, що в сто разів легше швидко натиснути вказівним пальцем спусковий гачок револьвера, ніж цілими днями відчувати пекельні муки безпомічного очікування: чи відомо вже товаришам про мій сором, і чи не вчувається мені за спиною насмішкуватий шепіт? Ох, я надто добре себе знав, адже у мене ніколи не вистачить сил встояти, якщо я стану об’єктом кпинів та пересудів!