Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Нарешті, обійшовши кругом огорожі та знову опинившись перед ворітьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравійну алею між підстриженими, рівними, як свічки, деревами і стукаю важким бронзовим дверним кільцем, котре, за старим звичаєм, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являється слуга – дивно, він, здається, зовсім не здивований моїм візитом без попередження. Ні про що не запитавши і навіть не поцікавившись моєю візитною карткою, яку я збирався йому вручити, він ввічливо вклоняється і запрошує почекати у вітальні – дами ще у себе в кімнаті, але скоро прийдуть; отже, можна не сумніватися, що мене приймуть. Як званого гостя, слуга проводить мене далі; я пізнаю червону вітальню, де тоді танцювали, і ніяковість прокидається знову, а гіркий присмак у роті нагадує, що злощасна кімната повинна бути поруч.

Щоправда, розсувні двері кремового кольору з вишуканим золотим орнаментом спочатку приховують від мене місце прикрої ситуації, такої свіжої в моїй пам’яті, але вже через кілька хвилин я чую за тими дверима шум стільців, що відсувають, чиїсь приглушені голоси та обережні кроки, які свідчать про присутність кількох людей. Я намагаюся скористатися очікуванням, щоб розглянути салон: розкішні меблі в стилі Louis Seize, [6] Людовик Шістнадцятий ( фр. ). справа та зліва старовинні гобелени, а між скляними дверима, що ведуть прямісінько в парк, старі картини з видами Canale grande [7] Великого каналу ( іт. ). і Piazza San Marco, [8] Площа Св. Марка ( іт. ). котрі, хоч я і не знавець, здаються мені дуже цінними. Щоправда, детально я не розглядаю ці витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звуків у сусідній кімнаті.

Ось тихо дзенькнули тарілки, заскрипіли двері, а тепер, мені здається, я навіть розрізняю різкий нерівномірний стук милиць.

Нарешті чиясь невидима рука розсуває двері, і до мене виходить Ілона.

– Як мило, що ви прийшли, пане лейтенанте! – вона одразу веде мене в надто добре знайому кімнату. У тому ж куточку, на тій самій канапі, за тим самим столиком малахітового кольору (навіщо ж вони повторюють цю, таку неприємну мені, ситуацію?) сидить дівчина; на колінах лежить пухнасте біле хутряне покривало, так що її ніг не видно – очевидно, щоб не нагадувати мені про «оте». Із, безсумнівно, продуманою привітною усмішкою Едіт вітається до мене зі свого куточка. Проте, ці перші хвилини нагадують про ту фатальну зустріч, і з того, як Едіт трохи вимушено простягає мені через стіл руку, я одразу розумію, що вона теж думає про «те». Нікому з нас не вдається почати розмову.

На щастя, Ілона швидко перериває гнітюче мовчання:

– Що вам запропонувати, пане лейтенанте, чай чи каву?

– О, як вам завгодно, – відповідаю я.

– Але що вам більше до вподоби, пане лейтенанте? Тільки давайте без церемоній. Є і те, й інше.

– Тоді каву, якщо можна, – наважуюсь я і радо помічаю, що мій голос зовсім не тремтить.

Своїм діловим запитанням ця смаглява дівчина збіса вправно допомогла перебороти першу напруженість. Але як безжально з її боку одразу ж вийти з кімнати, щоб дати слугам розпорядження про каву, адже я – як неприємно! – залишаюся віч-на-віч зі своєю жертвою. Треба щось сказати, a tout prix [9] За будь-яку ціну ( фр. ). розпочати розмову. Але в горлі ніби клубок застряг, та й погляд я відводжу, оскільки ніяк не наважуся подивитися у бік крісла, адже вона може подумати, що я витріщаюся на ковдру, що вкриває її хворі ноги. На щастя, вона володіє собою краще, ніж я, і починає розмову нервово-збудженим тоном, з котрим тоді я познайомився вперше.

– Тож сідайте, пане лейтенанте, будь ласка. Посуньте до себе те крісло. І чому ви не покладете шаблю – ми не збираємося воювати… он туди, на стіл або на підвіконня… куди вам завгодно.

Я підсуваю крісло, мабуть, надто старанно. Мені все ще не вдається надати своєму погляду бажаної невимушеності. Але Едіт енергійно приходить мені на допомогу.

– Я ще хочу подякувати вам за чарівні квіти… вони справді чарівні, ви тільки погляньте, які ж вони гарні у вазі. А ще… ще я повинна вибачитися за мою дурну нестриманість… я поводилася просто жахливо… всю ніч не могла заснути: так мені було соромно. Ви ж хотіли якнайкраще… звідки ж ви могли знати? А крім того… – вона раптом сміється, різко та нервово, – крім того, ви вгадали моє найпотаємніше бажання… адже я спеціально сіла так, щоб бачити тих, хто танцює, і якраз тоді, коли ви підійшли до мене, найбільше мені хотілося потанцювати… я надзвичайно захоплююся танцями. Я можу годинами дивитися, як танцюють інші, – дивитися так, що сама починаю відчувати кожен рух… чесно, кожен рух. Тоді вже не вони танцюють, а я, це я кружляю, вигинаюся, веду чи поступаюся, гойдаюся… Це звучить так по-дурному, що ви, напевне, не вірите… До речі, раніше, дитиною, я добре танцювала і дуже любила танцювати… і тепер мої сни завжди про танці. Так, хоч як це дивно звучить, але я танцюю уві сні, і можливо, для тата й краще, що в мене від… що зі мною таке сталося, інакше я втекла би з дому і стала балериною… Це моя найбільша пристрасть, і я думаю: як, напевне, чудово своїм тілом, своїми рухами, усім своїм єством щовечора звертати на себе увагу, хвилювати, підкорювати сотні людей… це, напевне, чудово… До речі, щоб ви знали, яка я божевільна, – я колекціоную фотографії знаменитих балерин. У мене є всі: Сахарет, Павлова, Карсавіна. У мене є фотокартки їх усіх, в усіх ролях та позах. Зачекайте, я зараз покажу їх вам… вони лежать у скриньці, отам… там біля каміна… в китайській лакованій скриньці… – Від нетерплячості її голос раптом став роздратованим. – Ні-ні-ні, отам, зліва біля книжок… ну, який же ви нетямущий… Так, ось ця! (Я нарешті знаходжу скриньку і приношу її.) Погляньте, верхня – моя найулюбленіша картка: Павлова – лебідь, який помирає… Ах, якби я лише могла поїхати, побачити її хоч раз – це був би найщасливіший день мого життя!