– Якби ви знали, якою була дівчинка раніше! Цілими днями вона бігала вгору й вниз сходами, носилася по всьому дому так, що ми аж тривожилися. В одинадцять років вона пускала свого поні чвалом на луках, ніхто не міг її наздогнати. Ми, моя покійна дружина та я, часто боялися за неї – такою одчайдушною вона була, такою бешкетною, непосидючою, так легко їй все вдавалося… Нам завжди здавалося: варто їй лише розкинути руки, і вона злетить… і ось саме з нею повинно було статися таке, саме з нею…
Його потилиця між сивим рідким волоссям опускалася все нижче над столом. Нервові пальці все ще тривожно нишпорять по розкиданих предметах; замість ложки тепер вони схопили щипці для цукру і вимальовують ними якісь округлі дивовижні руни (я знаю: це сором, сум’яття, він просто боїться подивитися мені в очі).
– А проте як легко навіть тепер її звеселити! Найменша дрібничка може порадувати її, як дитину. Вона може сміятися з найдурнішого жарту і захоплюватися якоюсь книжкою. Якби ви бачили, в якому захваті вона була, коли принесли ваші квіти, і її страх, що вона образила вас, пройшов… Ви навіть не уявляєте, як тонко вона все відчуває… вона сприймає все набагато гостріше, ніж ми з вами. Я точно знаю: зараз ніхто не переживає сильніше за неї від того, що вона була такою нестриманою… Але як можна… як можна безкінечно стримуватися… звідки дитині набратися терпіння, якщо все йде так повільно! Як може вона залишатися спокійною, якщо Бог такий несправедливий до неї, адже вона не зробила нічого поганого… нікому нічого не заподіяла…
Він все ще пильно дивиться на уявні фігури, котрі намалювала його тремтяча рука щипцями для цукру. І раптом, ніби злякавшись чогось, кидає їх на стіл. Здається, він ніби прокинувся і усвідомив, що розмовляє не з самим собою, а з абсолютно сторонньою людиною. Зовсім іншим голосом, жвавим, але приглушеним, він ніяково вибачається переді мною:
– Вибачте, пане лейтенанте… як могло статися, що я почав обтяжувати вас своїми клопотами! Це все тому… просто щось найшло на мене… і я лише збирався пояснити вам… Мені б не хотілося, щоб ви погано думали про неї… щоб ви…
Не знаю, як я набрався сміливості перервати ці розгублені пояснення і підійти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку старої чужої мені людини. Я нічого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовільно здригнулася, і міцно стиснув її. Він здивовано поглянув на мене, і за блискучими скельцями окулярів я бачив його невпевнений погляд, що несміливо шукав зустрічі з моїм. Я боявся, що він зараз щось скаже. Але він мовчав; лише чорні зіниці ставали дедалі більшими, ніби хотіли збільшитися до безкінечності. Я відчув, як мене переповнює якесь нове, невідоме хвилювання, і, щоб його уникнути, я поспішно вклонився і вийшов.
У передпокої слуга допоміг мені одягнути шинель. Несподівано спиною я відчув протяг. Навіть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услід за мною, щоб подякувати мені, і тепер стоїть у дверях. Але я не хотів потрапити у незручне становище. Тому я вдав, ніби не помітив, що він стоїть за мною. Поспіхом, із калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.
Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, і віконниці зачинені, оберігаючи міцний сон містян, наш ескадрон, як завжди, вирушає на навчальний плац. Спочатку трюхикаємо по незручній бруківці; мої улани, ще заспані та незадоволені, з рівними спинами похитуються в сідлах. Ми лишаємо позаду чотири-п’ять провулків, на шосе переходимо на рись, а потім беремо вправо – на луки. Я віддаю наказ своєму взводу: «Чва-лом!» – і коні, форкнувши, рвучко кидаються вперед. Вони вже знають це чудове, м’яке і широке поле, розумні тварини; їх не потрібно підганяти, можна послабити повіддя: заледве відчувши доторк шенкелів, вони щодуху пускаються у біг. Їм теж відома радість напруження та розрядження.
Я мчу попереду. Я пристрасно люблю їздити верхи. Я відчуваю, як кров рвучкими поштовхами піднімається від стегон, живлющим теплом розливається сонним тілом, а холодний вітер обвіває щоки та лоб. Дивовижне ранкове повітря, ще сповнене пахощами нічної роси, подихом зораної землі, ароматом квітучих полів, і разом з тим тебе оповиває тепла, приємна пара з ніздрів коня. Мене захоплює цей перший ранковий чвал, він так приємно бадьорить задерев’яніле, заспане тіло, що млявість одразу зникає, ніби задушливий туман під поривом вітру; від відчуття легкості мимовільно ширшають груди, і я п’ю повітря, що свистить довкола мене, відкритим ротом. «Чвалом! Чвалом!» Відчуваю, як світлішає погляд, відчуття загострюються, а за спиною чується ритмічний дзенькіт шабель, шумне дихання коней, м’який скрип сідел і рівний дріб копит. Величезним кентавром видається ця група людей і коней, що злилася в єдиному пориві. Вперед, уперед, уперед, учвал, учвал, учвал! Так би й скакати аж на край світу! З потаємною гордістю повелителя й творця цієї насолоди я час від часу обертаюся, щоб глянути на своїх людей. І раптом помічаю, що у моїх славних уланів уже зовсім інші обличчя. Важка гуцульська пригніченість, отупілість, невиспаність – все змите з їхніх облич, ніби кіптява. Відчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини і відповідають усмішками на мій радісний погляд. Я бачу, що навіть ці забиті селянські хлопці у захваті стрімкого руху – ось-ось злетять! Вони, як і я, захоплені цією тваринною радістю – відчувати свою молодість і сили, що рвуться назовні.
Читать дальше