Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Я безупинно жартую, і, здається, мене зовсім захопило наше маленьке веселе коло, але разом з тим я – напівусвідомлено, напівсвідомо – відчуваю на собі чийсь погляд. Він іде від скелець окулярів, проходить над ломберним столиком, він теплий і щасливий – погляд, від якого ще дужче посилюється моє власне відчуття щастя. Потай (я думаю, він соромиться присутніх) старий час від часу поглядає поверх карт у наш бік і мимохідь, коли я зустрічаюся з ним поглядами, схвально киває мені. В ту мить я помічаю, що обличчя його сяє, ніби в людини, яка слухає музику.

Так продовжується майже до півночі; наші розмови не зупиняються ні на мить. Знову подають щось смачне, якісь чудові сендвічі; дивно, але не я один кидаюся на них з апетитом. Дівчата теж уминають за обидві щоки і п’ють чудовий, міцний чорний старий англійський портвейн – чарка за чаркою! Але зрештою треба прощатися. Як старому другу, доброму вірному товаришу, тиснуть мені руку Едіт та Ілона. Звісно, я мушу пообіцяти, що скоро знову прийду – завтра або, у крайньому разі, післязавтра. Потім разом із трьома іншими гостями я виходжу в хол. Автомобіль відвезе нас по домівках. Доки слуга допомагає одягтися підполковнику, я сам беру свою шинелю. Раптом відчуваю, що хтось намагається допомогти мені одягтися – це пан фон Кекешфальва; я злякано відсахнувся: як можу я, молодий та зелений, дозволити, щоб мені прислуговувала літня людина! Але він підходить ближче і зовсім зніяковіло шепоче:

– Пане лейтенанте! Ах, пане лейтенанте, ви не знаєте… Ви навіть не уявляєте, яке це для мене щастя – знову чути, як сміється моя дівчинка, по-справжньому сміється. Адже у неї мало радощів у житті. А сьогодні вона була майже такою, як раніше, коли…

У цю мить до нас підходить підполковник.

– То йдемо? – дружньо усміхається він мені.

Звісно, Кекешфальва не наважується продовжувати в його присутності, але я відчуваю, як старий ніяково торкається мого рукава, дуже-дуже легко та сором’язливо проводить по ньому – так пестять дитину чи жінку. Безмежна ніжність і вдячність приховуються у стриманості цього боязкого руху: в ньому стільки щастя і стільки розпачу, що я почуваюся глибоко розчуленим, і коли, дотримуючись правил субординації, я спускаюся з підполковником сходами до автомобіля, мені доводиться опанувати себе, щоб ніхто не помітив мого сум’яття.

Того вечора я не одразу ліг спати: надто схвильований я був; здавалося б, який незначний привід – нічого ж не трапилося, лише старий лагідно погладив мій рукав – але стриманого жесту щирої вдячності було достатньо, щоб виповнити і переповнити моє серце. В цьому доторкові, що мене так вразив, я вгадав щиру ніжність, таку пристрасну і разом з тим таку невинну, якої ніколи не зустрічав навіть у жінці. Вперше за життя я переконався, що комусь на цій землі допоміг; і мій подив був безмежним: мені, молодому чоловікові, скромному, пересічному офіцеру, дана така сила – зробити когось щасливим!

Можливо, щоб пояснити собі те піднесення, яке мене охопило після цього несподіваного відкриття, я повинен згадати, що з дитячих літ ніщо мене так не пригнічувало, як усвідомлення своєї незначущості: я зайва, нікому не цікава людина, і всім байдуже до мене. В кадетському корпусі, у військовому училищі я завжди належав до посередніх, нічим не визначних учнів, ніколи не був в улюбленцях або привілейованою особою; так само було і в полку. Тож я був твердо переконаний, що, коли раптом щезну – наприклад, впаду з коня і зламаю собі шию, – товариші скажуть щось таке: «Шкода його!» або «Нещасний Гофміллер!» – але вже за місяць жоден з них і не згадає про втрату. На моє місце призначать когось іншого, той хтось сяде на мого коня, і цей «інший» нестиме службу так само добре чи так само погано, як ніс її я. Так само, як з товаришами, виходило і з дівчатами, котрі були в мене в попередніх двох гарнізонах, – в Ярославиці з асистенткою зубного лікаря і в Вінер-Нойштадті з маленькою швачкою. Ми разом гуляли, а коли в Аннерль бував вихідний, вона приходила до мене; на день народження я подарував їй низку коралів, ми обмінялися звичними у таких випадках ніжними словами і, треба думати, говорили щиро. Проте, коли мене перевели на інше місце, ми обоє швидко втішилися; перші три місяці, як годиться, ми листувалися, а потім знайшли собі інших; відмінність була лише в тому, що в пориві ніжності тепер вона шепотіла не «Тоні», а «Фердль». Що минулося, те забулося. Але ще жодного разу за мої двадцять п’ять років мене не захоплювало сильне, пристрасне почуття, та й сам я, по суті, хотів від життя лише одного: справно нести службу і жодним чином не справляти поганого враження на оточення.