Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

І ось раптово підсвідомий хлоп’ячий потяг пізнати, яка вона – дружба з молодими жінками, а не з вусатими простакуватими товаришами, – несподівано здійснився у найкращий спосіб. Щодня після обіду я сидів таким собі мазунчиком серед двох дівчат; дзвінка жіночність їхніх голосів приносила мені (не можу висловити це інакше) відчуття майже фізичної радості. Неможливо описати, з яким захватом я вперше в житті насолоджувався товариством молодих дівчат, не відчуваючи при цьому жодного сум’яття. До того ж, через певні обставини було розімкнуто той невидимий електричний контакт, який невідворотно виникає під час тривалого спілкування двох молодих людей різної статі. Наші розмови, що тривали годинами, були абсолютно вільними від солодкої млості, котра робить таким небезпечним будь-який tête-a-tête у напівтемряві. Зізнаюся, спочатку мене приємно хвилювали повні, чуттєві губи Ілони, її пишні плечі та мадярська пристрасність, що відчувалася в її м’яких плавних рухах. Не один раз лише зусиллям волі я стримував бажання одним ривком притягти до себе це тепле, ніжне створіння з чорними веселими очима й обсипати її поцілунками. Але Ілона в перші ж дні нашого знайомства розповіла мені, що вже два роки як заручена з помічником нотаріуса з Бечкерету і тільки чекає, коли одужає Едіт або ж покращиться її стан, щоб обвінчатися з ним, – я здогадався, що Кекешфальва пообіцяв придане бідній родичці, якщо вона погодиться почекати з заміжжям. Крім того, ми вчинили б жорстоко та підступно, якби за спиною цієї зворушливої, прикутої до свого візка дівчини почали б потайки обмінюватися поцілунками чи дали б волю рукам, не відчуваючи справжньої закоханості. Ось чому подібна чуттєвість, яка так швидко спалахнула, так само швидко й згасла, і вся щира прихильність, на яку я був здатен, все дужче зосереджувалася на Едіт, знедоленій та беззахисній, бо в таємничій хімії почуттів співчуття до хворого неодмінно та непомітно поєднується з ніжністю. Сидіти біля хворої, розважати її розмовами, бачити, як гірко стиснуті губи розкриваються в усмішці, або іншим разом, коли вона через поганий настрій вже готова вибухнути, – варто було лише доторкнутися її руки, щоб побачити, як вона засоромившись заспокоюється і підводить на тебе вдячний сірий погляд, – у ледь помітних проявах душевної близькості з безпорадною дівчиною була особлива принада, котра приносила мені таке задоволення, котре не могла б дати бурхлива пригода з її кузиною. І завдяки цим невловним порухам душі – як багато я зрозумів за ці кілька днів! – мені несподівано відкрилися абсолютно невідомі досі й набагато тонші сфери почуттів. Невідомі та тонші, але, щоправда, і небезпечніші! Бо марні усі перестороги й зусилля: ніколи відносини між здоровим та хворим, між вільним та полоненим не можуть довго залишатися в цілковитій рівновазі. Нещастя робить людину легко вразливою, а постійне співчуття заважає їй залишатися справедливою. Так само як не можна викорінити почуття нелюбові боржника до кредитора (бо одному з них незмінно судилося давати, а іншому – лише брати), так і хворий приховує в собі роздратування, готове спалахнути від найменшого прояву турботи. Треба безперервно слідкувати, аби не переступити ледь відчутну межу вразливості, за якою співчуття вже не втамовує біль, а лише сильніше роз’ятрює рану. Едіт постійно вимагала (бо вона вже до цього звикла), щоб усі їй прислуговували, ніби принцесі, і пестили, немов дитину, але вже наступної миті таке ставлення могло її образити, бо воно викликало в ній ще гостріше відчуття своєї безпорадності. Якщо, наприклад, запобігливо підсували табурет, щоб їй не доводилося тягнутися за книгою чи чашкою, вона у відповідь кидала гнівний погляд: «Вважаєте, я сама не можу взяти потрібне?» І, подібно до того, як звір за ґратами інколи без усякої причини кидається на сторожа, до якого зазвичай лащиться, їй інколи приносило зловтіху одним ударом зруйнувати наш безхмарний настрій, раптово назвавши себе «нікчемною калікою». У такі неприємні моменти доводилося з усіх сил триматися, щоб не розізлитися і не почати несправедливо їй дорікати.

Але, на власний подив, я кожного разу знаходив у собі сили для цього. Бо незбагненним чином перше пізнання людської природи тягне за собою все нові й нові відкриття, і хто знайшов здатність щиро співчувати людському горю , хоча б в окремому випадку, той отримав чудодійний урок і навчився розуміти всяке нещастя, навіть те, яке спочатку видається дивним чи абсурдним. Ось чому мене не вводили в оману досить часті вибухи гніву Едіт; навпаки, що несправедливішими та боліснішими для рідних були ці напади, то сильніше вони мене вражали; і я поступово зрозумів, чому мій прихід радував її батька й Ілону, чому в цьому домі моя присутність була бажаною. Тривале страждання виснажує не лише хворого, але і його близьких; сильні страждання не можуть тривати безкінечно. Звісно, її батько та кузина всією душею жаліли бідолашну, але в їхній жалості відчувалася втома і розчарування. Її хвороба давно стала для них сумним фактом, хвора була для них просто хворою, і щоразу, опустивши очі, вони просто пережидали, доки вщухне короткий шквал її емоцій. Це вже не страшило їх так, як страшило мене, я ж бо лякався щоразу. Я був єдиним, у кому її страждання завжди викликали схвильований відгук, і ледь не єдиним, перед ким вона соромилася своєї нестриманості. Коли вона втрачала контроль над собою, мені варто було заспокійливо торкнутися її руки та сказати щось на зразок: «Але ж мила панно Едіт», – і вона одразу ж опускала очі. Вона червоніла, і було видно, що найбільше їй зараз хотілося б утекти світ за очі, якби не паралізовані ноги. І жодного разу не було такого, щоб прощаючись, вона не сказала майже благальним тоном, від якого мене кидало в дрож: «Ви прийдете завтра? Адже ви не сердитеся на мене за те, що я сьогодні наговорила дурниць?» У такі хвилини мені здавалося незбагненним і дивним, як це я, не даючи нічого, окрім щирого співчуття, отримував таку владу над людьми…