Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Йожі одразу ж продовжує:

– Тільки він – товариш нікчемний. Так, брате Тоні, замість того, щоб одного разу сказати своєму стариганові: «Слухай, старий, є в мене два щирих приятелі, гарні, чесні, з хорошими манерами, я тобі якось їх покажу!», замість цього ти думаєш: «Нехай собі хлебчуть своє кисле пільзенське та проперчують собі горлянки остогидлим гуляшем». Чудовий друг, нічого й казати! Собі все, а іншим нічого! Ну то принаймні товстого «Упмана» ти мені приніс? Якщо так – то на сьогодні я тобі вибачаю.

Всі троє сміються і прицмокують губами. Я раптово червонію до коренів волосся. Чорт забирай, звідки цей клятий Йожі міг дізнатися, що Кекешфальва, проводжаючи мене, – він робить це щоразу, – дійсно засунув у кишеню мундира одну зі своїх чудових сигар? Невже її кінчик стирчить між ґудзиками? Хоча б не помітили! Від збентеження я вдавано сміюся:

– Ще чого – «Упмана»! А дешевші не хочеш? Думаю, що сигарета третього ґатунку теж згодиться! – і простягаю йому відкритий портсигар. Але в ту ж мить відсмикую руку: позавчора мені виповнилося двадцять п’ять, дівчата якимось чином про це дізналися, і за вечерею, піднімаючи зі своєї тарілки серветку, я відчув щось важке у ній – це був портсигар, подарунок на день народження. Але Ференц устиг помітити новий еtui: [15] Портсигар ( фр ). у нашій тісній компанії найменша дрібничка стає подією.

– О, а це ще що? – гуркоче він. – Нова амуніція!

Він забирає портсигар просто у мене з руки (що я можу вдіяти?), обмацує його, оглядає і, нарешті, зважує на долоні.

– Слухай, – повертається він до полкового лікаря, – здається, воно справжнє. Але, подивися сам добре, адже твій шанований батя знається в таких справах, та й ти, мабуть, не пасеш задніх.

Полковий лікар Ґольдбаум, син ювеліра із Дрогобича, кладе пенсне на свій трохи товстуватий ніс, бере портсигар, зважує на руці, розглядає з усіх боків і з виглядом знавця постукує по кришці зігнутим пальцем.

– Золото, – виголошує він остаточний діагноз. – Чисте золото, з пробою і збіса важке. Всьому полку можна зуби запломбувати. Ціна десь сімсот-вісімсот крон.

Після такого вердикту, що здивував найперше мене самого (я був упевнений, що це звичайна позолота), він передає портсигар Йожі, котрий бере його вже обережніше (подумати лишень, яке благоговіння ми, молоді хлопці, відчуваємо перед коштовностями!). Йожі розглядає його, обмацує, дивиться в дзеркальну поверхню кришки і зрештою, натиснувши на рубінову кнопку, відкриває його і спантеличено вигукує:

– Ого, та тут напис! Слухайте, слухайте! «Нашому милому другу Антону Гофміллеру до дня народження. Ілона, Едіт».

Тепер усі троє витріщаються на мене.

– Чорт забирай! – шумно видихає нарешті Ференц. – А ти за останній час непогано навчився обирати собі друзів. Моя пошана. Від мене ти отримав би щонайбільше латунну сірничницю.

Судома стиснула мені горло. Завтра весь полк знатиме про золотий портсигар, котрий мені подарували у Кекешфальвів, і цитуватимуть напис. «Що ж ти не покажеш свою шикарну коробочку?» – скаже Ференц в офіцерській їдальні, щоб висміяти мене; і я муситиму слухняно подати подарунок (о, будь ласка, подивіться) пану ротмістру, пану майору (будь ласка, будь ласка), пану полковнику. Всі будуть зважувати його в руці, оцінювати і посміхаючись читати напис; потім неодмінно почнуться розпитування й кпини, а мені у присутності начальства не можна бути неввічливим.

Збентежено, воліючи закінчити розмову, я пропоную:

– Ну як, ще партію в тарок?

Але їхні добродушні посмішки змінює регіт.

– Ференце, ти чув? – підштовхує його Йожі. – Зараз, о пів на першу, коли лавочка зачиняється, йому придумалося пограти в тарок!

А полковий лікар, ліниво відкинувшись на спинку стільця, виголошує:

– Атож-атож, щасливі-бо за часом не слідкують…

Всі регочуть, смакуючи заяложений жарт. Але ось підходить маркер Ойґен і шанобливо, але настійливо нагадує: «Зачиняємося, панове!» Ми йдемо разом до казарми – дощ ущух – і на прощання тиснемо одне одному руки. Ференц плескає мене по плечу: «Молодець, що завітав до нас!» – і я відчуваю, що він говорить від щирого серця. Чому я, власне, так розгнівався? Адже всі троє – хороші, милі хлопці, без тіні недоброзичливості та заздрості. А якщо вони навіть трохи посміялися наді мною, то це не зі зла.

Це правда, вони не бажали мені зла, ці славні хлопці, але своїми ідіотськими розпитуваннями та кпинами вони щось безповоротно в мені зруйнували: мою впевненість. Річ у тому, що незвичні стосунки з Кекешфальвами дивовижним чином зміцнили в мені почуття власної гідності. Вперше в житті я почувався тим, хто дає, тим, хто допомагає; і ось тепер я дізнався, як дивляться інші на такі стосунки, або, радше, якими вони невідворотно мають здаватися іншим людям, що не знають усіх прихованих взаємозв’язків. Але що могли зрозуміти сторонні у витонченій радості співпереживання, котрій – не можу висловитися інакше – я віддався, ніби непоборній пристрасті! Для них було абсолютно безперечним, що я втиснувся в щедрий, гостинний дім лише заради того, щоб втертися в довіру до багатіїв, бенкетувати їхнім коштом і випрошувати подарунки. При цьому в душі вони зовсім не бажають мені зла – славні хлопці, вони щиро бажають мені і теплої місцинки, і хороших сигар; безсумнівно, вони не бачать нічого безчесного або гидкого – а саме це мене і дратує найбільше! – в тому, що я дозволяю цим дурням носитися та панькатися зі мною, – бо за їхнім розумінням, кожен з нас (офіцерів кавалерії) робить честь такому гендляру, коли сідає за його стіл. Жодного осуду не виказували мені Ференц і Йожі, дивуючись золотому портсигару – навпаки, їм навіть навіювало певну повагу те, що я зумів примусити своїх покровителів вивернути гаманця. Але мене зараз хвилює інше: я сам починаю сумніватися у своїх мотивах: чи не поводжуся я дійсно як дармоїд? Чи можу я, доросла людина, офіцер, допускати, щоб мене щодня годували, поїли та прислужувалися? Ось, наприклад, цей золотий портсигар – мені в жодному разі не варто було його брати, так само, як і шовкове кашне, яке вони нещодавно пов’язали мені на шию, коли надворі дув сильний вітер. Не можна дозволяти, щоб офіцеру кавалерії засовували в кишеню мундира сигари «на доріжку», та ще – заради бога! Завтра ж поговорю з Кекешфальвою! – ще цей верховий кінь! Лише зараз мене пройняла думка: позавчора він щось бурмотів, мовляв, мій гнідий мерин (котрого я виплачую, звісно, в розстрочку) в не дуже добрій формі; зрештою, тут він має рацію. Але те, що він хоче позичити мені трирічку зі свого заводу, «чудового коня, на якому вам не буде соромно проїхатися», – це вже ні, вибачайте. Авжеж: «позичити» – тепер я розумію, що це означає! Так само, як Ілоні старий обіцяє придане за умови, що вона буде опікуватися його хворою дочкою, так тепер має намір купити й мене, заплативши готівкою за моє співчуття, мої жарти, мою дружбу! А я, дурник, ледь було не зловився на цю вудочку, навіть не помітив, що весь цей час принижую себе, перетворююся на нахлібника!