Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

«Дурниці!» – тут-таки кажу я собі, згадуючи, як старий боязко доторкнувся до мого рукава, як світлішає щоразу його обличчя, ледь я переступаю поріг. Я знаю – сердечна щира дружба пов’язує мене з обома дівчатами; ні, вони не пильнують, чи я, бува, не випив зайву чарку, а якщо щось і помічають – щиро радіють, що мені у них добре. «Нісенітниця! Безглуздя! – правлю я собі. – Дурниці! Цей старий любить мене більше, ніж рідний батько».

Але який сенс вмовляти і переконувати себе, якщо внутрішня рівновага зламана? Я відчуваю, що Йожі та Ференц своїми кпинами поклали кінець відчуттю цілковитої невимушеності. «Ти дійсно ходиш до цих багатих людей лише зі співчуття, лише із жалощів? – прискіпливо запитую я себе. – А чи немає тут чималої долі марнославства та потягу до задоволень? Так чи інакше, але ти зобов’язаний прояснити це». І щоб почати одразу ж, я вирішую відтепер скоротити свої відвідини і завтра ж пропустити звичний візит до Кекешфальвів.

Отож наступного дня я не з’являюся у них. Після служби ми з Ференцом та Йожі завалюємося до кафе; переглянувши газети, починаємо звичну партію в тарок. Але я граю геть погано; прямо навпроти мене, в обшитій панелями стіні, круглий годинник, і замість того, щоб слідкувати за картами, я відраховую час – четверта двадцять, четверта тридцять, четверта сорок, четверта п’ятдесят… О пів на п’яту, коли я зазвичай приходжу на чай, вже все буває наготовано; і якщо я запізнююся на якусь чверть години, то вони вже розпитують: «Що сталося сьогодні?» Вони настільки звикли до моєї пунктуальної появи, що вважають це ніби моїм обов’язком; за два з половиною тижні я не пропустив жодного вечора, і напевне, тепер вони дивляться на годинник із таким самим занепокоєнням, як я сам, і чекають, чекають… Може, хоча б подзвонити й сказати, що я не прийду? Або, мабуть, краще відправити денщика…

– Тоні, те, як ти сьогодні граєш – це ж ганьба! Не лови ґав! – злиться Йожі й кидає на мене гнівний погляд. Моя розгубленість коштувала йому партії. Я ледве збираюся з силами.

– Слухай, ми можемо помінятися місцями.

– Будь ласка, але навіщо?

– Не знаю, – брешу я, – тут якось дуже шумно, це дратує мене.

Насправді ж я не хочу бачити годинник і невідворотний рух стрілок хвилина за хвилиною. Мене все дратує, я не можу зосередитися хоч на чомусь, знову і знову сумніваюся: чи не піти до телефону і вибачитися? Тільки зараз я починаю усвідомлювати, що справжнє співчуття – не електричний контакт, його не можна вимкнути і ввімкнути, коли захочеться, і кожен, хто бере участь у чужій долі, вже не може з повною свободою розпоряджатися своєю власною.

«Та пропади воно все пропадом! – злюся я на самого себе. – Я ж не зобов’язаний щоденно теребенитися туди й назад по півгодини!» І відповідно до таємного закону взаємодії почуттів, за яким невдоволеність собою викликає бажання звалити провину на іншого, я, ніби більярдна куля, передає отриманий ним удар далі, звертаю свій поганий настрій не на Йожі та Ференца, а на Кекешфальвів. Нічого, нехай зачекають хоч раз! Нехай побачать, що мене не купити подарунками та люб’язністю, що я не приходитиму на призначену годину, ніби якийсь масажист або вчитель гімнастики… НÍчого привчати їх, звичка зв’язує, а я не хочу почуватися зв’язаним обставинами. Так, безглуздо впираючись, просиджую я в кафе три з половиною години, до пів на восьму, намагаючись довести самому собі, що я волію приходити і йти геть, коли мені заманеться, і що мені абсолютно байдуже до смачної їжі та чудових сигар у цих Кекешфальвів…

О пів на восьму ми виходимо з-за столу – Ференц запропонував погуляти трохи по бульвару. Та ледь я услід за товаришем переступаю поріг кафе, як відчуваю, що чийсь знайомий погляд мигцем затримується на мені. Зачекай, та ж це Ілона! Ну, звісно! Навіть якби я не захоплювався ще позавчора пурпурною сукнею та прикрашеним стрічками капелюшком, я б усе одно впізнав її ходу, м’яке, плавне похитування стегон. Але куди ж вона так поспішає? Таким кроком не гуляють – це стрімкий біг; зрештою, як би там не було – швидше за милою пташкою, не дамо їй спурхнути!

– Пардон, – трохи безцеремонно кидаю я ошелешеним друзям і поспіхом прямую за сукнею, що майорить по той бік вулиці. Я дійсно безмежно радий, що племінницю Кекешфальви якимось вітром занесло в мій гарнізонний маленький світ.

– Ілоно, Ілоно! Стійте! – кричу я услід, а вона продовжує йти надзвичайно швидко. Нарешті дівчина зупиняється, і я бачу, що наша зустріч анітрохи її не дивує. Звісно, вона помітила мене ще тоді, коли я виходив із кафе. – Це просто чудово, Ілоно, що я зловив вас у місті! Я вже давно мрію прогулятися з вами нашими володіннями! Або, може, краще заскочимо на хвилинку в знамениту кондитерську?