Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

На чистоту стилю трохи обмежений у часі архітектор звертав менше уваги, ніж на практичні зручності; жорсткі прямі форми голого куба, насадженого на чотирикутну башту, були б значно доречніші в портовому докові чи на електростанції, ніж поруч із приємними вигадливими бароковими формами маєтку, побудованого, напевне, ще за часів Марії Терезії. Але так чи інакше, бажання батька виявилося виконаним: Едіт була в захваті від тераси, котра несподівано позбавила її від тісноти та одноманітності кімнат. Зі своєї дозірної вежі, що належала лише їй одній, вона могла оглядати в бінокль широку, пласку, мов тарілка, рівнину і все, що відбувалося навкруги, – посівну та жнива, працю та забавки. Знову пов’язана зі світом після багаторічної самоти, вона годинами дивилася на веселі іграшкові потяги, що мчали долиною, залишаючи калачики диму; жоден автомобіль на шосе не вислизав від її цікавого погляду, і як я потім дізнався, вона часто спостерігала в бінокль за нашими виїздами на навчальний плац, вправами та парадами. Але з якимись дивними ревнощами Едіт оберігала від гостей свою вежу, ніби це був світ, що належить лише їй одній. Побачивши, наскільки схвильований добрий Йозеф, я зрозумів, що запрошення в цей зазвичай неприступний дозірний пункт треба розцінювати як особливу відзнаку.

Слуга хотів підняти мене ліфтом; він явно пишався тим, що керування дорогим пристроєм було довірене лише йому одному. Але я відмовився, дізнавшись від нього, що нагору можна пройти вузькими крученими сходами, на які падало світло з пробитих у надвірній стіні отворів; я одразу уявив собі, як цікаво, напевне, підніматися з поверху на поверх, оглядати все нову далечінь; і дійсно, кожна з цих вузьких, незасклених амбразур відкривала чарівну картину. Над літнім ландшафтом, ніби золоте павутиння, лежав безвітряний, ясний, гарячий день. Струмені диму майже нерухомо застигли над димарями поодиноких будинків та садиб; виднілися – кожен контур ніби вирізано ножем в яскраво-синьому небі – вкриті соломою хижі з обов’язковим лелечим гніздом на гребені даху й осяйні, ніби відшліфований метал, качині водойми. Серед ніби намальованих нив крихітні постаті селянок, плямисті корови паслися на луках, жінки пололи чи прали білизну, по старанно розкреслених квадратах полів тяглися запряжені волами важкі вози, дорогою снували прудкі возики. Коли я піднявся приблизно на дев’яносто сходинок, моєму погляду відкрилася ледь не вся Угорська рівнина до сповитого серпанком горизонту, над яким тяглася хвиляста синювата лінія – напевне, Карпати; зліва ж, поблискуючи маківкою дзвіниці, затишно розкинулося наше містечко. Я упізнав казарму, ратушу, школу, навчальний плац; уперше з дня мого приїду в тутешній гарнізон я відчув невибагливу чарівність цього віддаленого світу.

Але в мене не було часу віддаватися спокою та радісному спогляданню – я вже дійшов до тераси й повинен був підготуватися до зустрічі з хворою. Спочатку я її взагалі не побачив: м’яке солом’яне крісло, в якому вона спочивала, було повернуте до мене широкою спинкою, котра, ніби пістрява опукла мушля, приховувала тоненьку фігурку Едіт. Лише по столику з книжками, що стояв поруч, і відкритому грамофону я зрозумів, що вона тут. Я не наважився підійти до неї без попередження – це могло б налякати дівчину, якщо вона задрімала чи замріялася, – і рушив уздовж парапету, щоб опинитися у неї перед очима. Але, зробивши кілька обережних кроків, я помітив, що вона спить. Худеньке тіло дбайливо вкладене в крісло, ноги вкриті м’якою ковдрою, голова спочиває на білій подушці; на фоні рудуватого волосся трохи схилене овальне дитяче личко, котрому вечірнє сонце надає бурштиново-золотавого відтінку – певну подобу здоров’я.

Проти волі я зупиняюся і нерішуче розглядаю сплячу, як розглядають картину. Адже, правду кажучи, попри те, що ми часто бували разом, мені ще ні разу не випадала нагода подивитися на неї прямо, бо вона, як усі чутливі та надчутливі люди, інстинктивно противилася таким настирливим поглядам. Навіть якщо під час розмови ненароком піднімеш на неї очі – одразу ж сердита зморшка прорізує між бровами її лоб, погляд стає тривожним, губи тремтять; її обличчя не залишається спокійним ні на секунду. І лише тепер, коли вона, беззахисна, нерухомо лежить із заплющеними очима, я можу вперше (почуваючись так, ніби роблю щось неподобне, ледь не краду) роздивитися Едіт. У різкуватих, ніби незакінчених рисах її обличчя дивовижним чином поєднується дитяче з жіночним. Губи трохи розкриті, ніби у спраглої; вона дихає тихо і рівно, але навіть це мізерне зусилля підіймає горбики її дитячих, ледь помітних грудей; її безкровне обличчя в рамці рудуватого волосся припало до подушки ніби від знемоги. Я обережно підходжу ближче. Тіні під очима, сині жилки на скронях, рожевуваті ніздрі виказують, якою тонкою, прозорою оболонкою захищає її від навколишнього світу алебастрово-бліда шкіра.