Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Який же я дурень! Саме це запитання варто було передбачити і завчасно приготувати відповідь. Я ж зніяковіло тупцяю на місці і безнадійно пережовую стару відмовку, що, мовляв, у нас несподівано призначили огляд ремонтних коней. О п’ятій годині я ще сподівався, що зможу вислизнути, але полковнику захотілося показати нам свого нового коня… і так далі, і тому подібне…

Вона не зводить із мене очей – похмуро, суворо, пронизливо. І що більше я вдаюся в подробиці, то пильнішим та недовірливішим стає цей погляд. Я бачу, як нетерпляче постукують по підлокітниках крісла її пальці.

– Он як, – говорить вона нарешті крізь зуби. – А чим закінчилася зворушлива історія з ремонтним оглядом? Купив зрештою пан полковник собі нового-новісінького коня?

Я відчуваю, що жахливо заплутався. Раз, удруге, втретє вдаряє вона рукавичкою по столу, ніби намагаючись цим рухом вгамувати внутрішню тривогу. Потім погрозливо дивиться на мене:

– Закінчуйте вашу дурну брехню! Все це неправда від першого до останнього слова. Як ви смієте пригощати мене такими дурними вигадками?

Різко, ще різкіше ляскає по столу рукавичка. Потім Едіт рішуче жбурляє її на підлогу.

– В усій цій нісенітниці немає й краплини правди! Жодної крапельки! Ви не були на манежі, і ніякого ремонтного огляду у вас не було! Вже о пів на п’яту ви сиділи в кафе, а там, як мені відомо, коней не виїжджують. Нічого морочити мені голову! Наш водій абсолютно випадково бачив вас за картярським столом о шостій годині.

Я все ще не можу вимовити бодай слово. Але вона раптово уриває сама себе:

– Хоча чому я маю вас соромитися? Невже через те, що ви брешете, я теж повинна гратися з вами в хованки? Я не боюся сказати правду. Так от, знайте: наш водій бачив вас у кафе не випадково – це я відіслала його туди, щоб дізнатися, що з вами сталося. Я думала, ви, чого доброго, захворіли, або з вами скоїлося якесь лихо, оскільки ви ж навіть не зателефонували, і… можете вважати, якщо хочете, що в мене грають нерви… але я терпіти не можу, коли мене примушують чекати, просто не терплю… От я і послала водія. У казармі йому сказали, що пан лейтенант живі-здорові, сидять у кафе і грають у тарок. Тоді я попросила Ілону дізнатися, чому ви обійшлися з нами так безцеремонно… може, я вас чимось образила позавчора… я подеколи дійсно не можу стриматися… Ось бачите, мені не соромно зізнатися в усьому… А ви вигадуєте якісь дурні відмовки… Невже ви самі не відчуваєте, як негарно, як ницо брехати друзям?

Я вже хотів відповісти, у мене навіть вистачило б мужності розповісти їй всю безглузду історію з Йожі та Ференцом. Але вона палко наказує:

– Досить вигадок!.. Не треба більше брехати, досить! Я сита по самісіньку горлянку, зранку до ночі мене годують брехнею: «Який добрий вигляд ти сьогодні маєш, як добре ти сьогодні ходиш… просто чудово! Ось бачиш, справа налагоджується…» Зранку до ночі одні й ті самі солодкі піґулки; ніхто не помічає, що вони мені вже остогидли! Чому не сказати прямо: «Вчора я був зайнятий, та й не хотілося мені до вас». Адже у нас немає на вас абонементу, і я б ніскілечки не засмутилася, якби ви сказали мені по телефону: «Я сьогодні не прийду, ми хочемо потинятися по бульвару». Невже ви вважаєте мене дурепою, не здатною зрозуміти, як вам іншим разом набридає грати з дня у день доброго самаритянина, і що дорослому чоловікові приємніше проїхатися верхи або розім’яти свої здорові ноги гарною прогулянкою, ніж постійно стирчати біля чужого крісла? Лише одне мені огидно, і тільки одного я не терплю: відмовок, порожніх слів, брехні – мене вже нудить від них! Не така вже я дурна, як ви всі вважаєте, і я можу витримати добрячу дозу щирості. Ось, наприклад, кілька днів тому ми взяли нову посудомийку, чешку (колишня померла), і першого ж дня – її ще не встигли попередити – вона побачила мої милиці та як мене садовлять у крісло. Від жаху вона впустила щітку і заголосила: «Господи Ісусе, який жаль! Така багата, вельможна панянка – і каліка!» Ілона, ніби тигриця, накинулася на чесну жінку, бідолашну навіть хотіли тут-таки звільнити, вигнати геть. А я, я зраділа … мене її переляк не образив, тому що це принаймні чесно, по-людськи – злякатися, неочікувано побачивши таке. Я подарувала їй десять крон, і вона одразу ж побігла до церкви молитися за мене… Цілий день я раділа… так-так, справді раділа: нарешті я дізналася, що дійсно відчуває стороння людина, коли бачить мене вперше… А ви, ви впевнені, що вашою брехливою чуйністю «оберігаєте» мене, ви уявляєте, ніби мені легше від вашої проклятущої делікатності? Невже ви думаєте, що в мене немає очей?! Чи вам здається, що я не вгадую за вашим белькотом і базіканням такого ж точно жаху і сум’яття, як у тої справді чесної жінки? Невже я не бачу, як у вас перехоплює подих, варто лише мені взятися за милиці, і як ви поспішаєте пожвавити бесіду, аби я лише нічого не помітила, – ніби я взагалі не бачу всіх вас наскрізь з вашою валер’янкою та солоденьким сиропом, сиропом і валер’янкою – всім цим бридким слизом! О, я точно знаю, ви полегшено зітхаєте кожного разу, коли зачиняєте за собою двері, покинувши мене тут, ніби падаль… я виразно уявляю, як ви, закотивши очі, зітхаєте: «Бідолашна!» – і в той час ви неабияк вдоволені собою: адже ви так самовіддано пожертвували годинку-другу «нещасній хворій дівчині». Але я не хочу ніяких жертв! Не хочу, щоб ви вважали своїм обов’язком видавати щоденну порцію співчуття – плювати мені на ваше милостиве співчуття! – раз і назавжди! Я обійдуся без вашого співчуття! Хочеться вам прийти – приходьте, не хочеться – не треба! Але тільки чесно, без усіляких казок про огляд і нових коней! Я не можу… не можу більше терпіти брехню і вашу огидну поблажливість!