Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Я зізнався, що ніколи не чув цього імені.

– Ну, звісно, звідки вам його знати – ви ж здорова людина, а він не з тих, хто любить галасувати про себе… Він не професор, навіть не доцент… і не думаю, щоб він мав широку практику… точніше кажучи, він її не шукає . Але це дивовижна, надзвичайна, особлива людина… не знаю, чи зможу я вам правильно пояснити. Його цікавлять не звичні випадки, з якими справиться кожен костоправ… Його цікавлять лише важкі випадки, лише такі, перед якими інші лікарі опиняються в глухому куті. Я людина невчена і, звісно, не можу стверджувати, що доктор Кондор кращий за інших лікарів, але в одному я твердо впевнений: як людина – він найкращий. Я познайомився з ним уже давно, коли хворіла дружина, і бачив, як він боровся за її життя… Він був єдиним, хто до останньої миті не хотів відступати, і ще тоді я відчув: ця людина живе і помирає з кожним хворим. У нього – не знаю, чи вірно кажу, – прямо якась жага – виявитися сильнішим за хворобу… він – не те, що інші, котрі прагнуть отримати більше грошей, професорське звання і чин радника двору… він ніколи не думає про себе, а завжди лише про інших, про тих, хто страждає… О, це чудова людина!

Старий хвилювався, його очі, нещодавно втомлені, яскраво заблищали.

– Чудова людина, кажу я вам, він ніколи не покине напризволяще; в кожному випадку він вважає себе зобов’язаним вилікувати хворого… я не вмію це висловити як треба… але він ніби почувається винним, якщо йому не вдається допомогти… він вважає себе винним… і тому… ви мені не повірите, але клянуся, це правда, – одного разу йому не вдалося те, що він задумав… він обіцяв одній жінці, що втрачала зір, вилікувати її… і коли вона все-таки осліпла, він одружився з нею… Ви лише уявіть собі: молодий чоловік одружився зі сліпою жінкою, на сім років старшою за нього… ні краси, ні грошей, до того ж іще й істеричка… Вона каменем висить у нього на шиї та навіть не відчуває до нього жодної вдячності… Це показує, що він за людина, чи не так? Тепер ви розумієте, наскільки я щасливий, що зустрівся з ним… з людиною, котра піклується про мою дитину так само, як і я. Я і в заповіт його вніс… Якщо хтось і здатен їй допомогти, то тільки він. Дай-то Боже! Дай-то Боже!

Якийсь час старий сидить, склавши долоні, ніби при молитві. Потім різким рухом підсуває свій стілець ближче до мене.

– А тепер послухайте, пане лейтенанте. Я хочу вас про дещо попросити. Я вже казав вам, яка співчутлива людина цей доктор Кондор… Але, бачите… саме тому , що він хороша людина, я й непокоюся. Розумієте, я боюся… боюся, що він, жаліючи мене, не говорить правди, не говорить усієї правди. Він постійно запевняє мене, що дівчинці неодмінно стане краще, що вона зовсім одужає… але щоразу, коли я запитую його прямо, коли ж нарешті це станеться і скільки нам ще треба чекати, він ухиляється від відповіді, повторюючи знову і знову: «Терпіння, лише терпіння!» Але я повинен бути впевненим… адже я стара, хвора людина, і мені треба знати, чи доживу я… чи побачу її здоровою, зовсім здоровою… Ні, повірте, пане лейтенанте, я більше не можу так жити… я повинен чітко знати, чи одужає вона і коли… мені треба знати, бо я не можу довше терпіти цю невизначеність…

Не в змозі опанувати хвилювання, Кекешфальва встав і стрімко підійшов до вікна. Я знав цю його звичку. Щоразу, коли на очі йому наверталися сльози, він рвучко відвертався, ховаючи обличчя. Старий теж не хотів, щоб його жаліли, – він був схожий на свою дочку! Правою рукою він незграбно намацав задню кишеню сумного чорного сурдута, зібгав і витягнув хустку; марно він намагався зробити вигляд, ніби витирає піт з чола, – я надто ясно бачив його почервонілі повіки. Він пройшовся кімнатою. Раз, удруге; щось скрипіло і стугоніло, і я не знав, що це; чи то прогнилі дошки підлоги під його ногами, чи то він сам, старий, дряхлий чоловік. Нарешті, ніби зібравшись зануритися у воду, він глибоко видихнув:

– Пробачте… я не хотів про це говорити… про що це я? А, так… завтра знову приїжджає з Відня доктор Кондор, він попередив по телефону… він відвідує нас регулярно, раз на кожні два-три тижні… Якби це залежало від мене, я б узагалі не відпускав його звідси… він міг би жити тут, у нас, я платив би йому стільки, скільки він зажадав би. Але він каже, що треба дивитися хвору через певний проміжок часу… ага… Що ж я хотів сказати? Ага, згадав… так ось, завтра він приїжджає і в другій половині дня оглядатиме Едіт; зазвичай він залишається у нас на вечерю, а вночі швидким повертається у Відень. І ось я подумав: якби хтось просто так, між іншим, запитав його… хтось цілком сторонній, кого він не знає… запитав би його просто так… при нагоді, як запитують про справи у знайомих… Запитав би, як, власне, там справи з її хворобою, і чи вважає він, що дівчина взагалі колись одужає… і чи буде вона зовсім здоровою… ви розумієте? Зовсім здоровою… і скільки, на його думку, це ще триватиме… У мене таке передчуття, що вам він не збреше… Адже вас йому не треба жаліти, вам він зможе спокійно сказати правду… від мене він змушений її приховувати – зрештою, я батько, до того ж, стара, хвора людина, і він знає, що все це шматує мені серце… Але, звісно, ви мусите почати цю розмову випадково , ненароком… так, як зазвичай запитують у лікаря про здоров’я незнайомця… Ви не відмовите?… Ви зробите це для мене?