Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Хіба міг я відмовити? Переді мною сидів старий і зі сльозами на очах чекав на моє «так», ніби трубного гласу Судного дня. Певно, що я йому це пообіцяв. Він одразу ж радісно простяг до мене обидві руки:

– Я знав! Я знав це ще того разу, коли ви прийшли до нас знову і були такі добрі до дівчинки опісля… ну, ви пам’ятаєте… ще тоді я одразу побачив: ось людина, яка мене зрозуміє… він, і тільки він, запитає у лікаря… І… я обіцяю вам, я вам клянуся, жодна душа про це не дізнається, ні тепер, ні пізніше, ніхто – ні Едіт, ні Кондор, ні Ілона… тільки я буду знати, яку послугу, яку неоціненну послугу ви мені зробили…

– Та що ви, пане фон Кекешфальва… адже це така дрібниця…

– Ні, це не дрібниця… ви мені робите дуже велику… величезну послугу… величезну ! І якщо… – Він трохи нагнувся, і його голос, ніби боязко ховаючись, зазвучав тихіше: – Якщо я, зі свого боку, чимось… чимось зможу вам допомогти… може, ви…

Мабуть, я зробив якийсь зляканий рух (невже він хотів одразу ж зі мною розплатитися?!), бо він поспіхом додав, трохи заїкаючись, що з ним траплялося завжди від великого хвилювання:

– Ні-ні, зрозумійте мене правильно… я зовсім не думаю… я не маю на увазі нічого матеріального… я хотів лише сказати, що… я хотів лише… У мене хороші зв’язки… Я знаю багатьох людей у міністерствах, і у військовому міністерстві також… а в наш час ніколи не завадить мати людину, на яку можна покластися… звісно, лише це я і мав на увазі… Кожному може випасти така мить… ось… лише це я й хотів вам сказати.

Боязливе збентеження, з яким Кекешфальва запропонував мені свою допомогу, змусило мене присоромитися. За весь цей час він жодного разу не глянув на мене, а говорив кудись униз, ніби звертаючись до власних рук. Лише тепер він тривожно підвів очі, намацав зняті окуляри й насунув їх на ніс тремтячими пальцями.

– Може, – пробурмотів він, – нам тепер краще піти до будинку, бо… а то Едіт зверне увагу, що нас так довго немає. На жаль, з нею доводиться бути надзвичайно обережним: відтоді, як вона захворіла, у неї якась загострена чутливість: сидячи у своїй кімнаті, вона знає все, що робиться в домі… про все здогадується раніше, ніж устигаєш відкрити рота… І якщо вона, чого доброго… ось чому нам із вами краще повернутися, допоки в неї не виникло підозри…

Ми пішли в будинок. У вітальні нас уже чекала Едіт у своєму візку. Коли ми зайшли, вона підняла свої сірі проникливі очі, ніби бажаючи прочитати на наших обличчях те, про що ми говорили. І оскільки ми не виказали себе навіть натяком, вона весь вечір залишалася мовчазною та замкнутою.

Прохання Кекешфальви – по можливості невимушено розпитати незнайомого мені лікаря, які шанси паралізованої дівчини на одужання – я назвав «дрібницею»; дійсно, ця справа, якщо подивитися на неї збоку, не вимагала великих зусиль. Але я навіть не можу пояснити, як багато значило це непередбачуване доручення для мене самого. Адже ніщо так не підсилює почуття власної гідності в молодої людини, ніщо так не сприяє формуванню його характеру, як несподівано поставлена перед ним задача, здійснення якої залежить цілком і повністю від його власної ініціативи та його власних сил. Звісно, відповідальність випадала на мою долю і раніше, але завжди лише службова, військова, котра неодмінно зводилася до дій, які я як офіцер повинен був вчинити, підкорюючись наказу начальника і не виходячи за межі ясно окресленого кола обов’язків, – наприклад, прийняти командування ескадроном, забезпечити доставку вантажу, закупити коней, вирішити суперечку між нижчими чинами. Всі ці накази і їх виконання були встановлені статутом, всі вони передбачалися інструкціями – писаними і друкованими; в сумнівних випадках варто було звернутися за порадою до старшого та досвідченішого товариша, щоб перекласти на чужі плечі ношу відповідальності. Але Кекешфальва звернувся з проханням не до офіцера, а до мого внутрішнього «я», чиї здібності та можливості, досі не пізнані ним самим, ще треба було виявити. І коли ця чужа людина, потребуючи допомоги, з усіх своїх друзів і знайомих обрала саме мене, його довіра завдала мені більшої радості, ніж усі колишні похвали начальства та товаришів.

Щоправда, радість прийшла разом із певною збентеженістю, бо вона вперше показала мені, яким нечутливим і пасивним до цього часу було моє співчуття. Як я міг, буваючи в цьому домі, не поставити найпростішого запитання, що виникає саме по собі: чи надовго бідолашна залишиться паралізованою? Чи здатне лікарське мистецтво знайти спосіб проти цієї недуги? Яка ганьба! Жодного разу я не запитав про це ні Ілону, ні батька, ні нашого полкового лікаря. Я сприймав хворобу Едіт як факт, що здійснився, як щось непоправне; тривога, котра вже багато років мучила батька, заскочила мене раптово, ніби куля. А що, коли цей лікар дійсно зможе позбавити дівчину від страждань? Якби бідні, скуті нерухомістю ноги знову могли вільно й легко крокувати, якби це ображене Богом створіння знову змогло вихором носитися сходами – вгору, вниз! – гнане власним сміхом, із захватом та піднесенням! Я ніби сп’янів від цієї думки, уявивши собі, як ми удвох, утрьох будемо скакати верхи полями, як вона, замість того, щоб сидіти в очікуванні у своїй темниці, зможе зустріти мене біля воріт і піти зі мною на прогулянку. З нетерпінням я рахував тепер години, щоб швидше розпитати про все незнайомого лікаря, може, навіть із більшим нетерпінням, ніж сам Кекешфальва; ще жодного разу в житті жодне завдання не уявлялося мені таким важливим.