Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Останні слова вона прокричала, вже не володіючи собою, обличчя її зблідло, очі палали. Потім напруження раптом вичерпалося, голова безсило відкинулася на спинку крісла, і кров почала потроху приливати до губ, які ще тремтіли від збудження.

– Ну, от, – видихнула вона ледь чутно і ніби присоромлено. – Я повинна була сказати вам це! А тепер досить. І не будемо більше про це говорити. Дайте… дайте мені сигарету.

І раптом зі мною сталося щось небувале. Зазвичай я непогано владаю собою, рука в мене тверда й упевнена. Але тут цей несподіваний спалах так приголомшив мене, що мої руки неначе оніміли; я був вражений, як ніколи в житті. Ледве спромігся дістати сигарету з портсигара, простягаю Едіт і підпалюю сірник. При цьому пальці мої тремтять так сильно, що ледь утримують підпалений сірник, вогник коливається і згасає. Доводиться підпалювати другий, але й він мерехтить і згасає в моїй тремтячій руці, поки Едіт припалює. Моя незграбність впадає в око, і Едіт, очевидно, вгадує сум’яття, що мене охопило, бо її голос, коли вона мене тихо запитує, звучить вже зовсім інакше, вражено і схвильовано:

– Що з вами? Ви тремтите… Що… що вас так стривожило? Яке вам, зрештою, діло до всього цього?

Вогник сірника згасає. Я мовчки сідаю, а Едіт дуже збентежено бурмоче:

– Як ви можете так засмучуватися через моє дурне базікання? Тато має рацію: ви справді… справді незвичайна людина.

У цю мить за нашими спинами чується легке гудіння: це підіймається на терасу ліфт. Йозеф відчиняє двері, із кабіни виходить Кекешфальва. В нього трохи винуватий вигляд – полохливість згорблює його плечі щоразу, коли він наближається до хворої.

Я швидко підхоплююся і вклоняюся йому. Пан фон Кекешфальва збентежено киває і одразу ж нахиляється до Едіт, щоб поцілувати її в лоб. Потім западає важка мовчанка. В цьому домі якимось особливим чуттям завжди про все дізнаються: я впевнений, старий вже здогадався, що між нами щось не до ладу; занепокоєний, він стоїть поруч із кріслом, не підводячи очей. Він би залюбки – я це бачу – зараз же пішов би геть. Едіт намагається прийти на допомогу:

– Уявляєш, тату, пан лейтенант сьогодні вперше у нас на терасі.

– Так, тут просто чудово, – підхоплюю я одразу ж, із соромом усвідомлюючи, що сказав непростиму банальність, і знову замовкаю.

Щоб розрядити напруження, Кекешфальва схиляється над кріслом:

– Мабуть, скоро тут стане надто прохолодно для тебе. Може, краще спустимося?

– Добре, – відповідає Едіт.

Ми всі раді відволіктися на якесь дрібне заняття: скласти книжки, накинути на плечі хворій шаль, подзвонити у дзвіночок, котрий є і тут під рукою, як і скрізь у цьому домі. За дві хвилини ліфт уже нагорі, і Йозеф обережно підкочує до нього крісло Едіт.

– Ми спустимося услід за тобою… – Кекешфальва ласкаво киває їй услід. – Може, ти поки підготуєшся до вечері? А ми з паном лейтенантом тим часом трохи погуляємо в саду.

Слуга зачиняє двері ліфта. Кабіна з хворою дівчиною йде вглиб, ніби в могилу. Мимоволі ми обидва відвертаємося – старий і я. Ми мовчимо, але раптом я помічаю, що він дуже нерішуче наближається до мене.

– Якщо ви не проти, пане лейтенанте, я б хотів поговорити з вами про дещо… чи, радше, про дещо попросити… Може, ходімо до мого кабінету – він там, у конторі… звісно, якщо тільки це вам не завдасть якогось клопоту… А як ні… то ми можемо прогулятися в парку.

– Що ви, я матиму за честь, пане фон Кекешфальва… – відповідаю я.

У цю мить ліфт повертається за нами. Спустившись униз, ми проходимо двір до будівлі контори; мені впадає в очі, як обережно, притискаючись до стіни, крадеться вздовж стіни Кекешфальва, як він увесь скорчився, ніби побоюється, що його упіймають. Мимовільно – я просто не можу інакше – такими ж безшумними, обережними кроками слідую я за ним.

У кінці низької, поспіхом вибіленої будівлі контори Кекешфальва відчиняє двері; вони ведуть до його кабінета, обставленого не набагато краще від моєї непоказної кімнати в казармі: дешевий письмовий стіл, старий і розхитаний, старі солом’яні стільці, геть поплямовані, до збляклих шпалер пришпилено кілька пожовклих таблиць, котрими, очевидно, вже багато років ніхто не користується. Навіть затхлий запах неприємно нагадує мені наші полкові канцелярії.

Вже з першого погляду – я багато навчився за ці кілька днів! – мені зрозуміло, що вся розкіш, весь комфорт, які є в цьому домі, призначено лише для доньки, себе ж старий обмежує до краю, ніби пожадливий селянин; коли він ішов попереду мене, я вперше помітив, як вилискує на ліктях його поношений чорний сурдут, напевне, він носить його вже років десять, а то й п’ятнадцять.