Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Кекешфальва підсовує мені просторе крісло, обтягнуте чорною шкірою, єдине зручне.

– Сідайте, пане лейтенанте, прошу вас, сідайте, – говорить він мені ласкаво, але настійливо, а сам, перш ніж я встигаю щось відказати, влаштовується на потертому солом’яному стільці.

І ось ми майже впритул сидимо один навпроти одного; він міг би, він повинен би вже почати, я чекаю на його слова з цілком зрозумілим нетерпінням: про що йому, багатію, мільйонеру, просити мене, бідного лейтенанта? Але він уперто дивиться вниз, ніби старанно розглядає свої черевики. Я тільки чую його важке, здавлене дихання.

Нарешті Кекешфальва підводить голову – його лоб укритий бісеринками вологи, – знімає спітнілі окуляри, і без цього блискотливого заслону його обличчя одразу ж змінюється, стає якимось оголенішим, нещасливішим, трагічнішим; як дуже часто в короткозорих людей, його очі виявляються набагато більш тьмяними та втомленими, ніж за блискучими скельцями окулярів. І я знову відчуваю, як мене захльостує тепла хвиля, це співчуття – я тепер уже знаю – рветься назовні. І раптом я бачу перед собою не багатого пана фон Кекешфальву, а старого, обтяженого турботами чоловіка.

Але ось, відкашлявшись, він починає:

– Пане лейтенанте, – хрипкий голос все ще непідвладний йому, – я хочу попросити вас про одну велику послугу. Звісно, я чудово розумію, що не маю жодного права завдавати вам клопоту, адже ми ледь знайомі… хоча ви можете й відмовитися… звісно, ви можете відмовитися… Мабуть, це зухвало і настирливо з мого боку, але я з першого ж погляду відчув до вас довіру. Ви, це відчувається одразу, добра, чуйна людина. Так, так, так! – тричі повторює він у відповідь на мій заперечний жест. – Ви дійсно хороша людина. У вас є щось, що викликає довіру, і часом… у мене таке відчуття, ніби вас мені послано… – він затнувся, і я зрозумів, що він хотів сказати «Богом», але не наважився, – послано мені як людину, з якою я можу говорити цілком відверто… Моє прохання, зрештою, не таке вже й велике… Але що ж я все говорю, навіть не запитавши, чи ви бажаєте мене вислухати.

– Що ви, авжеж!

– Дякую… Коли ти старий, варто лише подивитися на людину, і вже бачиш її наскрізь… я знаю, що таке хороша людина, знаю це завдяки моїй дружині, упокой Боже її душу… Коли вона мене полишила, це була перша з моїх бід, а проте я тепер кажу собі: мабуть, воно і на краще, що їй не довелося побачити нещастя своєї дитини… вона цього не пережила б. Знаєте, коли п’ять років тому все почалося… я спочатку не вірив , що так воно і залишиться… Та й чи можна собі уявити, що дитина – така ж, як усі – бігає, грається, кружляє дзиґою… І раптом всьому цьому кінець, кінець назавжди … До того ж, кожен із нас звик з благоговінням ставитися до лікарів… раз у раз читаєш у газетах, які чудеса вони роблять, – зашивають рани на серці, роблять пересадку очей… то може… Хто ж буде сумніватися в тому, що вони зможуть зробити найпростішу річ у світі… допомогти дівчинці, дитині, котра народилася здоровою і завжди була цілком здоровою, швидко стати на ноги? Ось чому я не дуже злякався спочатку і ніколи не вірив , жодної хвилини не міг повірити, що Бог допустить таке, що він покарає дитину – невинну дитину, на все життя… Та якби це сталося зі мною – що ж, мої ноги достатньо походили світом, я можу і без них обійтися… І потім, я не був хорошою людиною, я чимало зробив поганого за свій вік, я навіть… Про що я щойно говорив?… А, так… так ось, якби постраждав я – було б зрозуміло. Але як може Бог так схибити … вразити не того, кого треба, покарати невинного… адже це неймовірно, щоб у живої людини, у дитини, ноги раптом стали мертвими . І через що? Через якусь бацилу, кажуть лікарі, думаючи, що цим усе сказано… Бацила… Але ж це порожній звук, відмовка; правда лише в тому, що дівчинка лежить нерухомо, не може більше ні ходити, ні бігати, ні пустувати, а ти стоїш поруч і нічим не можеш їй зарадити. Це не можна усвідомити, не можна!

Він швидко провів долонею по сплутаному, вогкому від поту волоссю.

– Звісно, я консультувався з багатьма лікарями… не пройшов повз жодну знаменитість… усіх запрошував. Вони приїжджали, давали поради, говорили латиною і влаштовували консиліуми; один пробував одне, інший – інше; потім вони оголошували, що сподіваються і вірять, і їхали геть, отримавши свій гонорар, а все залишалося, як і було. Тобто їй ставало трохи краще, правду кажучи, значно краще. Раніше вона могла лише лежати, і все тіло було паралізованим… Тепер хоча б руки й верхня частина тулуба цілком нормальні, вона може сама пересуватися на милицях… їй стало трохи краще, ні – треба бути справедливим – значно краще. Але ніхто з них не вилікував її зовсім. Всі знизували плечима і повторювали: терпіння, терпіння, терпіння… Лише один не відступився від неї, лише один – доктор Кондор… не знаю, чи ви чули коли-небудь про нього? Адже ви з Відня?