Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

Якою вразливою повинна бути людина, думаю я, коли її нерви майже оголені; як нестерпно повинно страждати це легке, як пушинка, ельфоподібне тіло, ніби зумисне створене для бігу, для танцю, для злету, але безжальною долею назавжди прикуте до жорстокої, важкої землі! Нещасна… Я знову відчуваю, як у мені б’є гаряче джерело, знову відчуваю болісно-спустошливий і водночас неймовірно хвилюючий приплив співчуття; мої пальці тремтять від бажання ласкаво погладити її руку, мені хочеться нахилитися до сплячої та зірвати з її губ посмішку, коли вона прокинеться й упізнає мене. Порив ніжності, котра завжди з’являється разом з почуттям співпереживання, коли я думаю про неї або дивлюся на неї, підштовхує мене ближче до крісла. Аби лише не сполохати цей сон, що відносить її від самої себе, від суворої дійсності. Це так чудово – бути внутрішньо близьким із хворою людиною, коли бачиш її сплячою, коли всі страхи сплять разом із нею, і вона повністю забуває про свою недугу, а на ледь відкриті губи, ніби метелик на тріпотливий листок, спускається посмішка – чужа, зовсім не властива їй посмішка, котра щезає в першу ж мить пробудження. Який це дар Божий, думаю я, що скалічені, спотворені, ображені долею хоча б уві сні не пам’ятають про свої хвороби, що поблажливий чарівник-сон втішає їх ілюзією краси та досконалості, що у світі снів страждальцю вдається позбавитися від прокляття, що тяжіє над його тілом! Але найбільше мене розчулюють руки дівчини, схрещені поверх ковдри, – ці ніжні, у блідих прожилках, тонкі кисті з тендітними суглобами та загостреними блакитнуватими нігтями, безкровні та немічні. Вони, може, ще достатньо сильні, щоб приголубити маленьку тваринку або пташку – кролика, голуба, – але надто слабкі, щоб схопити, утримати щось. Чи ж можна, здригаючись думаю я, такими безпорадними руками захиститися від справжнього страждання, боротися, відбиватися? І я майже з відразою згадую про свої власні руки, міцні, важкі, мускулясті, одним рвучким рухом поводів вони втихомирюють найноровливішого коня. Мимоволі мій погляд падає на ворсисту ковдру, котра важкою, надто важкою для такого невагомого створіння вагою придавила її гострі коліна. Під цим непроникним для очей укривалом мертво лежать (я не знаю – розтрощені, паралізовані чи просто ослаблі, – у мене ніколи не вистачало сміливості запитати) – безсилі ноги, стиснуті сталевими чи шкіряними механізмами. Від кожного руху страшні апарати, ніби кайдани, стискають неслухняні суглоби, вона вимушена скрізь тягати за собою цю дренькотливу скрипучу бридоту, – вона, ніжна, слабка, та, якій самою природою призначено не ходити, а бігати та літати, немов на крилах!

Ця думка змусила мене здригнутися так сильно, що навіть задзеленчали остроги. Звісно, шум був незначний, ледь чутне дзеленчання, а проте воно долинуло до неї крізь сон, розірвавши його тонку оболонку. Тривожно зітхнувши, вона ще не відкриває очей, але її руки вже прокидаються; вони розтискаються, потягуються, знову стискаються, ніби пальці прокидаючись позіхають. Потім вії підіймаються, розгублено кліпають, а очі з подивом оглядають все навкруги.

Раптом її погляд зупиняється на мені й одразу ж стає пильним; поки це лише візуальний контакт, він ще не ввімкнув певну думку чи спогад. Ще одне зусилля, і ось вона вже зовсім прокинулася і упізнала мене; кров пурпуровим струменем заливає її щоки, враз відлинувши від серця. І знову, як того разу, мені здається, ніби кришталевий келих раптово сповнили червоним вином.

– Як негарно… – говорить вона, різко зсунувши брови, і нервовим рухом натягує на себе ковдру, що сповзла, ніби я її заскочив оголеною, – як негарно вийшло! Мабуть, я задрімала на хвилинку, – у неї злегка роздуваються ніздрі (знайома мені ознака близької грози). Вона дивиться на мене з викликом: – Чому ви мене одразу не розбудили? Негарно розглядати сплячого! Це непристойно! Усі мають смішний вигляд, коли сплять.

Зачеплений за живе тим, що моя тактовність викликала її гнів, я намагаюся відкараскатися дурним жартом.

– Краще бути смішним уві сні, аніж наяву, – відповідаю я.

Але вона, схопившись обома руками за поручні крісла, вже всілася вище, зморшка між бровами окреслилася ще гостріше, навколо губ вже затремтіли блискавиці. Вона увіп’ялася в мене поглядом:

– Чому ви вчора не прийшли?

Удар завдано надто неочікувано, щоб я міг одразу ж відбити його. А вона продовжує тоном інквізитора:

– У вас мали бути особливі причини примусити нас даремно чекати? Інакше ви хоча б зателефонували.