Стефан Цвейг - Нетерпіння серця

– Ні-ні, – бурмоче вона трохи зніяковіло. – Я поспішаю, на мене чекають удома…

– Ну то зачекають ще п’ять хвилин. На всяк випадок, щоб вас не поставили в куток, я випишу вам виправдальний документ. Ходімо, і не дивіться не мене так суворо.

Як би я хотів узяти її під руку! Я всією душею радий, що в іншому своєму світі я зустрів саме її, ту з них, з якою не соромно з’явитися, а якщо потраплю на очі товаришам з такою красунею – ще краще. Але Ілона чимось стривожена.

– Ні, мені дійсно треба додому, – швидко відповідає вона, – ось і автомобіль чекає.

І дійсно, на площі Ратуші здалеку мені шанобливо вклоняється водій.

– Але хоч до машини ви дозволите вас провести?

– Звісно, – бурмоче вона з якоюсь незрозумілою тривогою, – звісно… До речі… чому ви сьогодні не прийшли?

– Сьогодні? – повільно перепитую я, ніби щось згадуючи. – Сьогодні?… Ах так, сьогодні сталася дурна історія. Полковник намислив придбати нового коня, тож нам усім довелося йти оглядати коня, та ще й по черзі виїжджати його. (Насправді це сталося ще місяць тому. Я дійсно не вмію брехати.)

Ілона вагається, хоче відповісти. (Чому вона весь час смикає рукавичку і нетерпляче притупує ніжкою?) Потім раптово швидко запитує:

– А зараз ви не хочете поїхати зі мною, до нас на вечерю?

«Тримайся, – кажу я собі. – Не піддавайся! Хоч раз, хоч один-єдиний день!» І я із прикрістю зітхаю:

– Шкода, мені страшенно хотілося б поїхати. Але сьогоднішній день все одно втрачений: ввечері у нас збирається товариство, я повинен бути там.

Вона пильно дивиться на мене (дивно, у цю хвилину між брів у неї з’являється така сама нетерпляча зморшка, як і в Едіт) і не говорить мені ні слова, не знаю – з підкресленої неввічливості чи від ніяковості. Водій прочиняє дверцята, Ілона грюкає ними за собою і запитує мене крізь скло:

– Але завтра ви прийдете?

– Так, завтра неодмінно.

Автомобіль рушає.

Я не дуже задоволений собою. Що означає цей Ілонин поспіх, ця стурбованість, ніби вона побоювалася, що її побачать зі мною, чому вона так швидко поїхала? І ще: мені треба було, хоча б із ввічливості, передати вітання її дядьку, кілька теплих слів Едіт – адже вони не зробили мені нічого поганого! Але з іншого боку, я вдоволений своєю витримкою. Я встояв. Як би там не було, але тепер вони вже не подумають, що я їм нав’язуюся.

Хоч я й обіцяв Ілоні прийти наступного дня у звичний час, я завбачливо повідомляю по телефону про свій візит. Краще дотримуватися усіх формальностей, формальності – це гарантії. Мені хочеться показати, що я не приходжу в дім непроханим гостем; відтепер я маю намір кожного разу дізнаватися, чи бажані мої візити. Хоча можна не сумніватися, що на мене чекають, бо слуга вже стоїть перед відчиненими дверима і, коли я заходжу, догідливо повідомляє:

– Панночка нагорі, на терасі. Вони просять пана лейтенанта піднятися до них. – І додає: – Здається, пан лейтенант ще ніколи не були нагорі? Пан лейтенант будуть здивовані, як там гарно.

Він правий, добрий старий Йозеф. Я дійсно жодного разу не був на башті, хоча часто зацікавлено розглядав цю дивну недоладну споруду. Колись, як я вже казав, ця кутаста башта належала замку, що давно розвалився, чи його знесли (навіть дівчатам історія маєтку достеменно не відома), громіздка квадратна споруда довгі роки порожніла і правила за сарай. У дитинстві Едіт, на жах батьків, часто вилазила хисткими сходами на горище, де серед старого мотлоху металися сонні кажани і від кожного кроку по прогнилих бантинах злітали густі хмари пилу…

Але саме за цю таємничість та непотрібність схильна до фантазування дівчинка обрала це ні до чого не придатне приміщення, з брудних вікон якого перед нею відкривалися безкраї простори, місцем своїх ігор та таємним притулком; а коли трапилося лихо, та Едіт вже не сміла сподіватися (її ноги в ту пору були абсолютно нерухомими) побувати знову на своєму романтичному горищі, то вона відчула, ніби її пограбували; батько часто помічав, з якою гіркотою поглядає вона подеколи на неочікувано втрачений рай дитячих років.

І ось, щоб зробити їй сюрприз, Кекешфальва скористався трьома місяцями, котрі Едіт проводила в Німеччині в санаторії, і доручив одному віденському архітектору перебудувати стару башту і зробити нагорі зручну терасу; коли восени після ледь помітного покращення Едіт привезли додому, надбудована башта була вже обладнана просторим ліфтом, широким, як у санаторіях, щоб хвора мала змогу в будь-який час підніматися нагору, залишаючись у кріслі; так вона віднайшла світ свого дитинства.