1 ...7 8 9 11 12 13 ...33 Не знаю, як я тоді дістався до казарми… Лише пам’ятаю, що одразу ж відчинив шафу, де тримав пляшку сливовиці для моїх гостей, і випив дві-три неповних склянки, намагаючись притлумити бридке відчуття нудоти. Потім я, як був одягнений, кинувся в ліжко і спробував добре все обдумати. Але, як квіти, що пишно розквітають у задушливих оранжереях, гарячкові видіння буйно розростаються в темряві. Там, у вологому ґрунті, переплетені, фантастичні, вони швидко виростають у жахливі ліани і душать тебе; як швидкі сновиддя, в розпаленому мозкові виникають, змінюючи одне одного, страшні жахіття. Осоромлений на все життя, думав я, вигнаний з товариства, осміяний товаришами, знайомими, усім містом. Ніколи більше не вийду з цієї кімнати, не наважуся вийти на вулицю зі страху зустріти когось із тих, хто знає про мій злочин (адже в ту ніч від такого перезбудження моя необачність видавалася мені злочинною, а сам собі я здавався гнаним і зацькованим уселюдним глузуванням). Коли ж я нарешті забувся в неміцному поверховому сні, гарячка жахів продовжилася і там. Ледь я відкриваю очі, як знову бачу розгніване дитяче обличчя, бачу, як тремтять губи, руку, що судомно схопилася за край стола, чую, як упало щось дерев’яне, і тільки тепер розумію, що то були милиці, і мені, охопленому шаленим страхом, ввижається, що прочиняються двері, і її батько (чорний сурдут, біле нагруддя, золоті окуляри, доглянута еспаньйолка) підходить до мого ліжка. Перелякано я підхоплююся з ліжка. І коли я розглядаю у дзеркало своє вкрите холодним потом обличчя, мене долає бажання заїхати в пику бовдуру в потьмянілому склі…
Але, на моє щастя, вже настав день; в коридорі гучно розносяться важкі кроки, внизу бруківкою торохкотять карети. А коли у вікні світло, то думки ясніші, ніж коли тебе оточує зловісна темрява, що радо породжує привидів. Може, кажу я собі, справи не такі й жахливі? Може, ніхто нічого й не помітив? Але вона, звісно, ніколи цього не забуде і не пробачить – нещасна, бліда, хвора каліка! І раптом у моїй голові спалахує рятівна думка. Я швидко розчісую скуйовджене волосся, надягаю мундир і пробігаю повз спантеличеного денщика, котрий у відчаї кричить мені услід своєю жахливою німецькою з русинським акцентом:
– Пане лейтенанте! Пане лейтенанте, кава вже готова!
Я мчу сходами і так швидко пробігаю повз іще напіводягнених уланів, які товчуться у дворі казарми, що вони ледь устигають виструнчитися. Я проношуся повз них, і ось уже я за ворітьми. Біжу прямісінько до квіткового магазину на площі Ратуші; біжу, наскільки це дозволено лейтенанту. Поспішаючи, я, звісно, забув, що о пів на шосту ранку крамниці ще зачинені, але, на щастя, фрау Ґуртнер, окрім квітів, продає ще й овочі. Перед дверима стоїть напіврозвантажений віз із картоплею. Я гучно стукаю у вікно й одразу ж чую кроки хазяйки, що спускається сходами. Поспіхом вигадую пояснення: я зовсім забув, що сьогодні іменини мого друга. Через півгодини ми вирушаємо, тому мені дуже хотілося б надіслати йому квіти прямо зараз. Тільки найкращі, і щонайшвидше. Товста крамарка, ще в нічній кофті, човгає ногами у драних пантофлях, відчиняє лавку і показує мені свої скарби – чималий оберемок троянд із довгими стеблами. Скільки вам? Усі, відповідаю я, всі! Просто так зв’язати чи краще вкласти в кошик? Так-так, звісно, в кошик! На розкішне замовлення іде все, що залишилося від моєї платні (в кінці місяця доведеться економити на вечері та кафе і не давати у борг). Але зараз мені все це байдуже, ба, більше – я навіть радий, що мій промах обходиться мені так дорого, я відчуваю зловтіху: так тобі, телепню, й треба, розплачуйся за свою подвійну дурість!
Отже, все в порядку, чи не так? Найкращі троянди гарно оформлені в кошику, їх негайно відправлять! Але фрау Ґуртнер розпачливо вибігає на вулицю і кричить щось мені услід. Куди й кому відправляти квіти? Адже пан лейтенант нічого не сказав. Ох, я – тричі бовдур, від хвилювання навіть забув назвати адресу: маєток Кекешфальви, – кажу я продавчині та вчасно згадую зляканий зойк Ілони, котра назвала ім’я моєї нещасної жертви. – Для панни Едіт фон Кекешфальва!
– О, так, звісно-звісно, фон Кекешфальви, – відповідає фрау Ґуртнер з гордістю, – наші найкращі клієнти.
Ще одне запитання (а я вже знову збирався піти): чи не хочу я написати кілька слів? Кілька слів? А, так! Відправник! Даритель! Інакше як вона дізнається, від кого квіти?
Я знову заходжу в крамницю, дістаю візитівку і пишу на ній: «Прошу мене вибачити». Ні, так не можна! Це було б черговою дурницею, навіщо нагадувати про свою нетактовність? Але що ж написати? «Щиро шкодую» – ні, це нікуди не годиться, ще подумає, що я її жалкую. Краще взагалі нічого не писати…
Читать дальше