Зробивши замовлення, вона повертається до виходу, і пан Ґросмайєр поспіхом вискакує відчинити їй двері. Мій аптекар також підводиться зі свого місця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливає повз нас. Вона дякує з королівською люб’язністю – чорт забирай, які оксамитові очі, немов у лані! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими компліментами, вийде з крамниці, і з величезною цікавістю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.
– Ох, ви її не знаєте? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжнє ім’я звучить інакше) Кекешфальви, ви ж знаєте Кекешфальву?
Кекешфальва: він вимовляє ім’я так, ніби кидає банкноту в тисячу крон, і дивиться на мене, чекаючи, що я – певна річ! – з побожним трепетом вигукну: «О, звісно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнізоні лише кілька місяців тому, не маю жодного уявлення про цього таємничого бога, тому ввічливо прошу пояснити мені, що пан аптекар і робить із задоволенням провінційного марнославства. І звісно, значно багатослівніше та детальніше, ніж я вам переказую.
Кекешфальва, пояснює він мені, – найбагатша людина в усьому окрузі. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, ліворуч від головної дороги – жовтий палац із квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., і лісопильня в Бруці, й кінний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шість чи сім будинків у Будапешті та Відні.
– Так, важко повірити, що у нас є такі багатющі люди, котрі вміють жити, як справжні магнати. Взимку він у маленькому віденському палаці на Якквінґассе, влітку – на курортах; власне, в цьому будинку він проводить лише кілька місяців навесні, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Відня, шампанське та французькі вина, все перше з першого, краще з найкращого!
Якщо я хочу, він із задоволенням познайомить мене з ним, адже – самовдоволений жест – він товаришує з паном фон Кекешфальвою, в минулі роки часто мав із ним справи і знає, що той завжди охоче приймає у себе офіцерів; одне його слово – і мене буде запрошено.
То чом би й ні? В болоті такого провінційного гарнізону задихаєшся. Йдучи бульваром, уже знаєш в обличчя усіх жінок, знаєш, який у кожної з них літній та зимовий капелюшки, яка святкова і яка повсякденна сукня – все залишається незмінним. І собак знаєш, і служниць, і дітей з першого погляду, і навіть зі спини. Знаєш кожен витвір мистецтва товстої богемської куховарки в офіцерському клубі, а від одного погляду на завжди однакове меню в трактирі починає нудити. Знаєш напам’ять кожну назву, кожну вивіску, кожен плакат у кожному провулку і кожен магазинчик у кожному будинку, а в кожному магазині – кожну вітрину. Знаєш майже так само точно, як обер-кельнер: о котрій годині в кав’ярні з’явиться пан окружний суддя, і те, що він сяде зліва від вікна і рівно о пів на п’яту замовить каву зі збитими вершками, а от пан нотаріус знову прийде рівно на 10 хвилин пізніше, о четвертій сорок, і – чарівне різноманіття – через його слабкий шлунок вип’є склянку чаю з лимоном і, запаливши звичну вірджинську сигару, розповість звичні анекдоти. Ох, знаєш всі обличчя, всі мундири, всіх коней та кучерів, усіх злиднів у всій околиці, самого себе знаєш до відрази! Чому б одного разу не вирватися з цього замкненого кола? А до того ж, ця мила дівчина, ці медові очі! Отож я кажу моєму покровителю з удаваною байдужістю (тільки б не виказати свою радість цьому самозакоханому пілюльнику!), що, звісно, я буду радий познайомитися з родиною Кекешфальва.
І дійсно – хвацький аптекар не збрехав! – вже за два дні він приносить у кав’ярню, гордо роздутий, немов той індик, та подає мені жестом благодійника надруковане запрошення, в яке каліграфічно вписали моє ім’я; це запрошення свідчить, що пан Лайош фон Кекешфальва запрошує пана лейтенанта Антона Гофміллера наступного тижня в середу на вечерю о восьмій годині вечора. Слава Богу, наші люди також не в тім’я биті і знають, як поводитися в таких випадках. У неділю зранку, одягнувшись у кращий одяг, білі рукавички та лакові черевики, немилосердно виголившись (крапля одеколону на вуса), я виїхав із візитом ввічливості. Служник – старий, стриманий, хороша ліврея – взяв моє запрошення і вибачаючись пробурмотів: «Господарі будуть дуже засмучені, що не зустрілися з паном лейтенантом, але вони в церкві». «То й на краще, – думаю я, – візити ввічливості – не найприємніша справа, як на службі, так і поза нею». У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок. У середу ввечері я піду туди і будемо сподіватися, що мені сподобається. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два дні по тому, у вівторок, я дуже зрадів, коли знайшов у себе в кімнаті візитну картку з загнутим кутиком від пана Кекешфальви. Ці люди, думаю я, мають бездоганні манери. Всього через два дні після мого візиту ввічливості зустрічний візит мені, маленькому офіцеру, – більшої ввічливості та поваги навіть генерал не може забажати! Тепер я очікую вечора середи з дійсно хорошим передчуттям.
Читать дальше