Олена Печорна - Фортеця для серця

— Ану, відійди! Я йому зараз у лоба поцілю.

Леся ступила крок назад й інстинктивно затулила собою тваринку, яка намагалася видряпатися по стовбуру нагору.

— Не чіпай!

— А то що? Зараз і ти дістанеш! Відьма! Я бачив, як ти його годувала! Відьма! — Заклавши камінь, хлопчина націлив рогатку прямісінько на Лесю. — Відійди! Чуєш? Бо точно стрельну!

Леся дивилася на нього широко розплющеними очима, які цієї миті були такі великі, що віддзеркалювали все шкільне подвір’я з юрбою розгублених школярів. Дівчинка дихала часто й уривчасто, але не рухалася. Лише вітер стурбовано куйовдив волосся, мовляв, тікай. Зрештою вона пошепки, але чітко, щоб кожен звук дійшов до вух Петра, промовила:

— А ти спробуй…

Запала тиша. Здавалося, що чути навіть, як кігті білченяти шкрябають об кору горіха. Учні стояли довкола принишклі й налякані, а коли до ще одного пострілу лишалася мить, Лесю затулив собою інший.

— Не чіпай! Я тобі зараз цю рогатку знаєш куди засуну?!

Розгублений Петько безпорадно кліпнув рудими віями, а пальці… Вони самі розтислися (у цьому вже за кілька хвилин Петько переконував найліпших друзів, бо ризикував утратити навіть їх), а грізна зброя впала до ніг. А що? Нічого іншого не лишалося. Чудну Леську боронив не хтось, а четверокласник Микола Панський, найсильніший хлопець у школі. Його боялися зачіпати навіть багато старші хлопці, а дівчата… Дівчата мали цілком протилежні почуття.

Якби комусь раптом заманулося визначити особу найпопулярнішого хлопця в селі Бувальцях, то той хтось рано чи пізно змушений був би визнати, що то не дев’ятикласник Володька зі своєю вірною гітарою, а зовсім юний хлопчик — Микола Панський. Чи під такою зіркою народився, чи мав які приховані здібності, проте навіть старенькі бабусі проводжали хлопця теплими поглядами.

— Ох і красень росте!

Міцний, високий, як на свої літа, чорноволосий, з такими гарними очима кольору неба, що ті очі не давали спокою дівчачому батальйонові навіть у снах.

— Ти бачила, він мені всміхнувся!

— Та ні, мені!

— Ой, дівчата, Миколка всміхнувся!

Однак треба було віддати належне хлопцеві: увага до його персони не зіпсувала вдачі. Микола був до міри відвертий, до міри мовчазний, умів слухати, давав іншим висловитися, проте так само впевнено обстоював своє, а ще й боронив слабших. Хоч Леся не вважала себе за таку. Бо що таке слабкість? Невже тільки фізичні можливості? Навряд. Її сила ховалася в серці. Нехай дівчинка до кінця не усвідомлювала цієї своєї особливості (власне, як і хоробрий рятівник), але саме вона змусила найпопулярнішого хлопця школи звернути увагу на дивакувату зеленооку мавку. До речі, дівчата ще довго шушукали поза спиною й заздрісно пускали очі під лоба.

— Ти бачила?

— Який він!..

— Клас!

— Де? Що? Коли? — це вже закидала запитаннями Віка, яка примудрилася піти до туалету й пропустити зірковий час своєї найліпшої подруги, хоч… хтозна, чи той узагалі настав би, коли б Віка була поруч, бо за покривджену Лесю дівчина скрутила б Петька в таку позу, що розбишака достоту скидався б на білченя.

— От іще! Свою подругу розпитаєш! Он вона!

Віка майнула до Лесі, яка стурбовано роздивлялася на руденьке звірятко. Воно видерлося на найвищу гілку для певнішої безпеки і вже там крутило хвостом на всі боки, неначе мовою жестів прагнуло розповісти, що воно думає про двоногого рудого.

— Бідолашне.

— А ти смілива, — чомусь прошепотів Миколка й прожогом відвів очі вбік.

Леся забрала з обличчя пасмо волосся й усміхнулася:

— Та ні! Мені просто шкода тваринки.

Хлопець, відчуваючи наближення войовничої Віки, усе ж таки наважився пірнути поглядом у зелень Лесиних очей.

— Не бійся. Тепер тебе ніхто не зачепить. І його теж, — кивнув на білченя й поспіхом пішов до школи.

Віка встигла значуще зиркнути на хлопця й одразу ж заси`пала подругу запитаннями. Леся розгублено кліпала й зашаріло всміхалася, а ще її просто таки врятував дзвінок на урок.

Але треба було добре знати Віку. Допитів вона не облишила, терпляче чекала, доки подружка намалюється всмак (хоч Леся чомусь ніяк не могла зосередитися й виводила на папері якісь абстрактні кружечки та лінії), щоб потім усю дорогу додому торохтіти без упину:

— Ні, ну й почвара той Петько! Я йому завтра вуха відкручу. Ну що йому білченя зробило лихого?

Леся замріяно брела дорогою й не бачила нічого перед собою, навіть подруги як слід не чула. Чому? Соромилася собі признатися, але їй, виявляється, як усім дівчаткам, була приємна увага, проте… думки плутались, а щічки заливалися зрадницьким рум’янцем. Леся страшенно нітилася на саму згадку про те, що відбулося на подвір’ї. І навіщо він так повівся?