Олена Печорна - Фортеця для серця

Лесі вона сподобалася з першого погляду. Молоденька, щойно з університетської лави й така гарна, що аж дух перехоплювало. Хіба така не сподобається? Мабуть, хтось високо в небі вирішив урівноважити чорне з білим і на противагу «педагогічним талантам» надіслав справжнісінького освітянського світлячка.

Учителька, яка викладала в другому й третьому класах, раптом відчула, що страшенно занепадає на здоров’ї. До того ж вона працювала, уже кілька років бувши на пенсії, тож порятунок знайшовся швидко: педагог таки наважилася піти на заслужений відпочинок. Діти ж мали навчатися незалежно від хвороб та пенсій своїх учителів, тим-то з районного відділу освіти досить оперативно (Валентина Йосипівна й оком не встигла кліпнути) надіслали нову вчительку початкових класів, що її миттю полюбили діти.

Симпатія виникла одразу й була беззаперечна. Геть усім учням страшенно кортіло сподобатися Людмилі Миколаївні. А вона всміхалась у відповідь. До речі, також геть усім. Мабуть, лише вона вміла так усміхатися, навіть рудий Петько починав шарітися, і ластовиння на носі й щоках прибирало рожево-червонавого відтінку. З’являлося відчуття, що нова вчителька знає якусь особливу таємницю й роззброює єдиним поглядом. Хоч вигляд вона мала зовсім негрізний. Навпаки, Людмила Миколаївна була така тендітна, що її можна було легко сплутати з ученицею старших класів. Та ніжність збивала всіх із пантелику: здавалося, що цю дівчину без зусиль можна підкорити своїм бажанням.

У цьому, до речі, спершу анітрошечки не сумнівалася Валентина Йосипівна. Бо хто та новенька й хто вона, досвідчена освітянка, можна сказати, справжнісінький танк у педагогіці? Однак виявилося, що танки здобувають перемогу лише у військовій справі, тоді як у школі… Людмила Миколаївна легко, невимушено, неначе граючись, віднайшла для кожної педагогічної аксіоми своє місце в прямому й переносному розумінні. Вона хоч і зовсім не мала досвіду, проте, усупереч неписаним законам, геть усе робила правильно, а головне, з таким щирим задоволенням, що Валентині Йосипівні лишалося хіба зубами скреготати з безсилля, а заразом захлинатися чорною заздрістю. Це ж треба! Учорашня студентка, ще зовсім зелененька вчителька початкових класів, виявилася гідною суперницею. А найстрашнішою небесною карою стала нова потреба часу: щоб мати пристойний вигляд поруч із новенькою, доводилося пра-цю-ва-ти. Ох і зітхала Валентина Йосипівна, ох і зойкала, навіть усі свої впливові знайомства залучила собі на підмогу, проте запізно. Змінити вже нічого не змогла. Так у початковій школі села Бувальців з’явився свій янгол-охоронець.

Не дивно, що до янгола потяглася Леся. Несвідомо й обережно. Дівчинці просто подобалося спостерігати за Людмилою Миколаївною, нехай і здаля, лише на перервах чи після уроків, проте це були щасливі хвилини. Мала ще довго боялася признатися, що молоденька вчителька скидається… на маму, а коли нарешті ця думка відвідала русяву голівку, дівчинка страшенно засмутилася й зраділа одночасно. Засмутилася, бо їй здалося, що це зрада. Маму ж годі замінити кимось, правда? Як? Мама — то мама, а не якась там Людмила Миколаївна. Проте… ще Леся відчула, як серце в грудях стає гарячим-гарячим, досить було лише уявити, що хтось інший скидається на маму. Нехай отак, не по-справжньому, але вона думатиме, ніби мамуся поруч, дивиться на неї лагідно, усміхається, іноді навіть гладить по голові, а найважливіше — просить малювати, малювати й ще раз малювати.

Молода вчителька швидко помітила, якими красивими й незвичними були малюнки першокласниці, як спалахували зелені оченята, коли до рук дівчинки потрапляли пензлі, як майстерно й пристрасно та змішувала фарби, створюючи на папері власний світ, і, що дивно, той світ здавався живим.

— Ти десь училася малювати?

Леся нітилася й ховала погляд.

— Ні.

— Тоді це щось неймовірне. Справді. Тобі неодмінно, чуєш мене, неодмінно треба здобути спеціальну освіту. І нехай про це ще рано говорити, але запам’ятай мої слова: ти мусиш малювати.

Леся кивала, відчуваючи, як повітря застигає в легенях, а світ розповзається кольоровими цятками. Звісно. Так. Так. І ще раз так. Вона малюватиме. Якби ще бабуся не лаяла. Щоразу, як Леся береться за фарби, бабуня стає схожою на грозову хмару, супиться й щосили стримує себе, щоб не розкидати оте малювання по кутках. Леся нікому, навіть Людмилі Миколаївні в тому не признавалася, але уважна вчителька помітила все сама, розпитала селян і швидко збагнула, що минуле не відпускає згорьованої жінки, тримає лещатами й змушує воювати з вигаданими вітряками.