Олена Печорна - Фортеця для серця

Урешті довгожданий день настав, і вони з бабцею вирушили до районного центру. Коли обидві вибралися із запиленого автобуса, зраділи неймовірно. Леся навіть підстрибувати почала, відчуваючи, що повернулась у вже забуту, проте рідну стихію. Вона йшла, високо піднявши голову, розкуйовджена й щаслива, вдивлялася в обличчя випадкових перехожих і мимоволі здригалася, коли попереду чи збоку з’являвся жіночий силует. А що, як… Проте жінки виявлялися звичайними незнайомками в гамірній юрбі. Вони байдуже виринали з натовпу й так само зникали в калейдоскопі щоденних справ, а маленька дівчинка ще довго дивилася їм услід — зелено-зелено й печально.

— Красуне моя, агов? Про що замріялася? Уже й крамниця. Бачиш он ті скляні двері? Тут ми зробимо з тебе школярку. Згода? — бабуся говорила тепло, певно, щось відчуваючи.

Леся знітилася, а потім, щоб бабуся ні про що не здогадалася, рвучко вхопилася за двері. Вони тут, щоб обернути її на школярку, тому треба радіти обновам. А як не радіти, коли ще трошки, зовсім трошечки — і вона матиме все: новісіньку форму, портфелика й такі симпатичні черевички? Оглядаючи свою подобу в дзеркалі, зеленоока мавка ледь стримувала емоції. Проте ще більший захват у неї ви`кликав відділ канцелярії. Тут були й ручки, й олівці, і чистесенькі зошити, але найголовнішим надбанням, справжнісіньким скарбом стали фарби й альбом для малювання.

Зрештою і бабця, й онука згубили лік часові, а заразом і нехитрим заощадженням, проте обидві вийшли з крамниці щасливі. Леся, не соромлячись, сміялася, а випадкові перехожі озиралися на променисту дівчинку. Однак малій художниці було байдуже, їй просто хотілося літати й обіймати всіх-всіх, а найбільше бабуню за те, що та тепер не сваритиме й дозволятиме малювати на цілком законних підставах. Ма-лю-ва-ти! Що може бути кращим? Та не буває нічого важливішого! Вона тепер намалює весь світ. Чи зачаклує? Він буде існувати на папері таким, яким створить його Леся.

Натомість бабуня нишком позирала на онучку й старанно ховала сльози в кутиках очей. Їй зовсім не було шкода останніх коштів, витрачених на малу дзиґу. Просто вона інакше уявляла цей день. Зовсім інакше. Жінці аж вити хотілося, аби єдиний синочок устав-піднявся й повів свою кровинку за руку до школи, як і годиться батькові. Щоб розправляв бантики на кучерявій голівці, фотографував зелені оченята, а потім підкидав високо-високо, аж до неба, свою школярочку. Старенька навіть зіщулилася під вагою оманливих мрій і стала меншою.

— Бабцю, ти чого? Я старатимуся вчитись. Обіцяю.

Жінка пригорнула дитину до себе й поцілувала.

— Та я не про те. Знаю, що вчитимешся. Он яка розумниця в мене виросла! Уже зовсім доросла.

Леся підняла носика догори й ствердно кивнула: авжеж! І лише пізно ввечері доросла дівчинка дозволила собі бути дитиною. Так, щоб ніхто-ніхто, навіть вітер, що в травах вовтузився, не підгледів. Ще раз зиркнула на сукню, бантики, складений портфелик коло столу і… заплакала. Щиро так. І гірко. Бо ж геть усі діти, навіть коли вони дуже хочуть бути дорослими, усе одно потребують мами. І хоч би що казали люди, хоч би в чому переконували ті, хто намагався цю маму замінити, а по-справжньому щасливою почувається лише та дитина, у якої мама є. Леся міцно прикусила губенята, щоб не заплакати вголос, а потім тихесенько, немов налякане мишеня, пропищала в темряву:

— Де ж ти, мамочко? Я ж завтра до школи йду. Мені так страшно й радісно, а тебе нема… От якби я завтра прокинулася, а ти до мене в школу прийшла!

На саму думку про це дівчинці стало тепло. І сльози закінчилися. Вона торкалася пальчиками темряви, немов пестила когось невидимого в ній, і всміхалася.

Що було потім? Звісно, перше вересня. Леся запам’ятала, що прокинулася найпершою. Мабуть, ще Лиска в повітці бачила свої трав’яні сни, а дівчинка вже зіскочила з ліжка й вибігла до світлиці, щоб розбудити бабусю.

— Бабцю, ми не запізнимося?

Жінка всміхнулася й обійняла свою першокласницю.

— Та ні. Дивися, ще й школа зачинена.

— А я боюся запізнитись.

— Моя хороша… Може, таки варто було ще рік удома посидіти, га?

Леся тоненькими рученятами обхопила бабусину шию й прошепотіла на вушко:

— Ні. Я дуже-дуже хочу вчитися.

Того дня схвильована дівчинка зайшла на шкільне подвір’я з відчуттям, що її серце — повітряна кулька, таке невагоме й легке — зараз вистрибне з грудей і полетить високо-високо. І бачитиме звідти святково вбраних школярів з оберемками айстр у руках, а заразом і схвильованих батьків, які метушливою стіною стоять довкола своїх дітей. Проте, хоч як пильно вдивлялася дівчинка в яскраву юрбу, мами серед цих людей усе одно не було. Леся похнюпила носика й опустила голову, коли раптом хтось жваво штовхнув її в бік: