Олена Печорна - Фортеця для серця

От тільки не він один боїться вийти вночі на вулицю. Хоча чому вночі? Випадкову кулю можна впіймати і вдень, опинившись не в тому місці і не в той час. Цей хлопчина принаймні не випадкова жертва, ні. Він той, кому всі шість куль були призначені, і той, кого вони мали вбити, а не склалося, проте… Сивочолий чоловік зітхає. Це питання часу. Не житець, ні, — пацієнт шостої палати. А шкода! Он хлопчик так щиро плакав. Хто він йому? Брат? Еге ж, брат. Ет, серце стислося. Впустив до палати малого. Усе одно нічим не зарадиш, нехай хоч кілька останніх годин побуде коло рідної людини, бо потім світ зміниться так, що й упізнати буде годі. Це вже буде світ, у якому ти сирота, бо батька не пам’ятав від народження. За тата був старший брат, а тепер і його може не стати.

Хлопчику й говорити про це було не треба — він відчував серцем усе, що боялися вимовити дорослі вголос, бо Льоша у свої одинадцять прагнув бути для брата підтримкою. Брат — то все. Без нього вони з мамою пропадуть у цьому солоному місті, де є море, але немає спокою й зарплат. Як вони житимуть? За що? За міфічні цифри й нулі, що їх мама вже й не рахує. Давно облишила те пусте діло, а заразом і посаду викладача літератури в поважному навчальному закладі. А що з тієї посади, коли маєш двох синів і їх годувати чимось треба, ще й брат навчається? Але Вовчик… Він усе може. Може й навчатися, й заробляти на харчі, а віднедавна й на ліки для мами. Льоша понуро зітхнув, немов внутрішнім зором опустився на один поверх нижче, у кардіологію, де на такому ж ліжку побачив маму. Чи спить вона? Льоша не знав, зате добре затямив, що розповідати про стрілянину й брата мамі аж ніяк не можна. Серце не витримає. Отак пак! Йому бракує сил витримувати безлад, який сьогодні отой сивочолий лікар назвав життям. От і виходить, що шість куль можуть убити за умови, коли жодна з них не влучила. Маму вони вб’ють, не торкаючись, якщо Вовчик…

— Братику, тримайся, чуєш? — хлопчик прошепотів це тихо-тихо, самими вустами, немов незримий ворог стояв поруч і тримав на мушці.

А може, Льоша боявся порушити хистку рівновагу братового дихання? От і сидів нишком, ворушитися боявся, ухопив брата за руку й дихав на неї часто-часто. Зігріти прагнув. Бо чому вона така холодна? Не бувають руки такими холодними в живих. Чорна голівка схилилася низько, кучерики торкалися білого простирадла, яке накинули поверх пораненого тіла. Кулі лишили в ньому наскрізні рани. Дві дістали на операційному столі хірурги й самі не йняли віри, що пацієнт доживе до кінця операції. А дожив. І тепер чекає на свою хвилину. Чекає й душа. Дивиться згори на зігнутого хлопчика, який часто-часто хукає на долоню старшого брата й кулиться. Душа болить. Може, це тому, що вона ще жива? Точніше, тіло живе, дихає ледь-ледь, але існує. А що станеться потім?

— Вовчику, не помирай, чуєш? — схлипує малий. — Не треба.

Душі робиться незатишно й вогко. А хлопчик і далі стискає долоню й плаче вже без упину, ковтає сльози, втирає рукавом носа, хлипає щиро й гаряче. Здається, сльози не можуть бути такими гарячими, але навіть шкіра присмертного здатна відчути тепло дитячих сліз.

— Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильніший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стріляти було? — Хлопчик підняв до стелі карі оченята, і душа затремтіла. — Вони ж говорити тільки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стріляли?

Душа відчула, як її хитнуло вбік і почало затягати кудись високо-високо. Усе відбувалося швидко. Тільки й встигла збагнути, що це, певно, і є кінець, коли прилади, що оповили тіло пораненого, запищали, немов навіжені. Наляканий хлопчик підхопився й стрімголов кинувся в коридор.

— Лікаря! Чуєте? Лікаря!!!

Довкола забігали люди в білих халатах, але вся їхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якісь тіні, що й торкнутися тебе негодні. Душа відчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати її на землі, і злітала все вище й вище.

Вітер колихнув повітря, напоєне ліками, і стрімголов помчав увись, щоб за тисячі кілометрів приземлитися в нічній траві під вікном у дивної дівчинки. Він стукнув у шибку — і дівча прокинулося, розплющило зелені очиська й зіскочило з ліжка, немов хтось пронизав тіло й воно ось-ось мало розпастися навпіл. Дівчинка вхопила папір і прямісінько на підвіконні, в сяйві місяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очі, щоб утримати їх коло себе назавжди. Вітер дивився і, мліючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землі й цілувати її дихання. Вітер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихає.