Олена Печорна - Фортеця для серця

У кімнаті справді було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речі валялися без ладу там, де впали, чи там, де їх кинули. Простісінько на підлозі на старезному кожусі (і це влітку!) спав батько Віки — товстелезний чоловік із густими вусами. До речі, один вус був помітно довший від другого. Саме через цю цікаву особливість односельці кликали його Одновусим. Мати… Її називали на ім’я — Галькою, іноді — Голкою, саме Голкою, бо вона, на відміну від чоловіка-вареника, була худюча-худюча й аж занадто висока, тому й скидалася на інструмент для шиття. Тепер жінка спала попід стіною, але під нею навіть кожуха не було — самі голі дошки. Скрізь роїлися мухи. Вони зграями розповзалися довкола й дзижчали без ніяких перерв та антрактів. Певно, комахи почувалися справжніми господарями в цій оселі, і жодна жива душа не намагалася переконати крилатих істот у протилежному. Господи! Як же тут можна жити?! Де Віка?

Подружка сиділа в куточку, на прогнутому дугою ліжку, і мріяла про їжу. Помітивши гостю, гойднулася й мало не впала з подиву, потім швиденько зіскочила й навшпиньки пройшла повз дорослих. Уже коло самого порога кліпнула очима: «Тікай!» Подружці повторювати не треба було — і вони обидві щодуху дременули до Лесі додому, щоб заховатися в траві. І вже там, відхекавшись, майбутня першокласниця розповіла про новину. Віка зачудовано вигнула брови дугою й стала схожа на кумедне звірятко. На песика. Точно! Вона просто обожнювала собак.

— Як у школу? Але ж тобі семи років нема!.. Це мені в березні минуло — я й піду!

Леся сяяла від несподіваного щастя, немов світлячок серед ночі.

— Ну то й що? Певно, це не так важливо. Ми тепер будемо однокласниці! Уявляєш?

Віка почухала немиту голову й усміхнулася. Щасливо так, немов хто насипав тарілку борщу з печі, поставив і ложку поклав: частуйся!

— А так можна?

— Не знаю.

— Лесю, — долинуло від дверей.

— Зачекай, я хутенько, — прошепотіла й швиденько майнула до бабці.

На дівчинку чекала та сама тіточка з медовим голоском. Пильно подивилася. Леся ще встигла зміркувати, що очі в жінки схожі кольором на сухе бадилля. Дивне порівняння. Суха якась жіночка виходила, як стручок, з пусткою замість плоду.

— Гарна дівчинка, — солодко заспівала гостя. — А розумниця, певно. Ти до школи хочеш, Лесюню?

Леся чула, як вистрибує з хвилювання серце. Їй чомусь стало холодно й незатишно під поглядом незнайомки, проте дівчинка знала, що десь серед трави до розмови дослухáється Віка.

— Хочу.

— Справді? — перепитала бабуся здивовано.

— Дуже.

Валентина Йосипівна ледь утрималася, щоб не потерти вдоволено руки.

— Бачте, Матвіївно, а ви сумнівалися! Лесю, ти будеш слухняною?

Леся зиркнула на розгублену бабцю й пригадала фарби та пензлики в себе під ліжком. Це ж ховатися не доведеться більше. Можна буде сміливо малювати, і бабця не лаятиме.

— Авжеж.

Жінка сито всміхнулася:

— От і домовились.

Через кілька тижнів Леся (та й не тільки вона) збагнула, що Валентина Йосипівна вміла домовитися будь із ким, коли тільки мала в тому інтерес. Є такі люди. Здається, вони пролізуть у найменшу шпарину й примостяться на носі хижого звіра, аби їхнє було зверху.

Навіщо ж треба було брати Лесю до школи на рік раніше? Таємниця розкрилася першого вересня, коли задоволена вчителька повела на урок самих первачків, тоді як її колега змушена була навчати учнів другого й третього класів разом. Власне, для їхньої школи це було закономірне явище, бо класи налічували по п’ять-шість школярів, от їх і доводилося об’єднувати. Однак того року разом із Лесею в першому класі було аж десять учнів. Така кількість дітей і зв’язки в районному відділі освіти зробили своє діло. Валентина Йосипівна вже не розривалася між двох навчальних програм, а на посаду вчительки четвертого класу хутенько взяли іншу. Ну, і що з того, що новенька — найліпша подруга Валентини Йосипівни? І не такі збіги трапляються в житті. А люди, вони ж уміють віддячувати. Деякі з них навіть знають, що вдячність не обмежується самими словами.

Власне, підводні освітянські течії мало хвилювали зворушену дівчинку. Леся зосереджувалася на зовсім інших відчуттях і враженнях. Спершу, як і годиться в точці відліку чогось нового, слід було підготуватися до змін. Дівчинка знала, що рано чи пізно вони з бабцею неодмінно поїдуть до міста, щоб накупити всього перед школою. Леся усвідомлювала собі, що районний центр нітрохи не схожий на велетенську столицю, проте передчуття подорожі переповнювало малу, і їй навіть уві сні ввижалися гамірні вулички, високі будинки, які своїми дахами підпирають черево неба, і, звісно, величезні — ба ні! — велетенські вітрини крамниць, за якими простягається абсолютно інший світ, яскравий і принадний.