Олена Печорна - Фортеця для серця

— Привіт!

Навпроти стояла Віка, так-сяк убрана в більшу на два розміри форму. Бант якогось непевного кольору сповз із голови й ось-ось мав упасти додолу. Дівчинка відчувала, що її зачіска будь-якої миті може розсипатися, тому коли-не-коли ставила портфелика на землю, щоб повернути бант на більш-менш прийнятне місце. Було помітно, що вона хвилюється й тривожно озирається довкола, шукаючи бодай якоїсь підтримки.

— Привіт! А ти що, сама? — чомусь пошепки спитала Леся, спиною відчуваючи теплу присутність бабці Зої.

Подруга задрала вище носа, ще раз натягла бант, а потім видала свою болючу правду:

— Та… мати не дійшла. Зранку відзначила подію й спить біля хвіртки. Хоч би у двір заповзла вже.

— А батько?

Віка блимнула:

— Ти що! Крий Боже! Щоб іще побився з кимось! Він і не таке може втнути. Теж хропака дає, тільки на подвір’ї в друзяки Соломона.

— А як ти збиралася?

— Як? Прокинулася, вмилася з тазика, вдягла форму. Мені сусідка, тітка Інна, дала. Від дочки лишилася, бо та вже виросла. І портфель лишився. А приладдя… — дівчинка стишила голос. — Я в батьків ціле літо копійки нишком крала й ховала. Назбирала. Отак пак!

Леся співчутливо торкнулася руки подружки.

— Нічого. Ось вивчуся, поїду до міста й не бачитиму їх ніколи.

— А я теж хочу стати… — проте на півслові дівчинка вмовкла, щоб швидко-швидко закінчити: — Ой!.. Тільки для цього нам треба добре вчитися.

Віка войовниче забрала портфелика із землі.

— А я й учитимуся… добре! Навіть не сумнівайся.

Леся сама не знала, у що їй вірити, а в чому сумніватися. Дівчинка дивилася на новий світ широко розплющеними очима й нишком щипала себе: чи це, мовляв, відбувається насправді? Але все лишалося, нічого не зникало, бо вона таки не спала.

Школа. Лесі вона сподобалася. Дуже. Такий затишний будиночок із величезними вікнами й високим дахом. Приміщення мало три кімнати. Дві просторіші з двома рядами парт, де на кожному мали сидіти учні окремого класу, а третя кімнатка була гральна, проте з появою нової вчительки її переобладнали для навчання четверокласників. Леся прислухáлася до кожного звуку, а оченятами вбирала геть усе: кожен куточок і шпаринку, навіть запах крейди, якою щось писали на дошці. Дівчинка вдивлялася в напис, немов вивчала чудернацьку картину невідомого художника, яку поки що не могла прочитати, але… намалювати її вона б спробувала.

Тільки-но учнів розсадовили й дали їм спокій на кілька хвилин, Леся схопила ручку й спробувала в зошиті відтворити те, що було написане на дошці. Тим паче, що посадовили її на першу парту поруч із рудим хлопчиком. Той зиркнув на дівчинку, потім — на запис, який з’являвся в зошиті, і чомусь щосили штурхонув її прямісінько в лікоть. Ручка вистрибнула з рук, а Леся розгублено кліпнула зеленими очиськами. Рудий розбишака анітрошечки не знітився, натомість висолопив язика:

— А-а-а! Розумна дуже?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що зараз провалиться крізь підлогу. Хлопчина з виглядом переможця відсунув Лесин лікоть якнайдалі від себе, окреслюючи як свою значно більшу частину парти. Леся розгублено відхилилася, коли раптом із парти позаду хтось щосили штурхонув нахабу. Хлопчина з несподіванки закляк, а потім почервонів так густо, що став схожий на помідор із бабиної грядки.

— Ти чого її штурляєш? Зараз у лоба дам!

— Віко Пархоменко! Ти чого на Петра напосіла? Га? Не соромно? Та й пересядь далі, будь ласка. Он третя парта вільна.

Віка зиркнула з-під лоба на Валентну Йосипівну й одразу ж відчула, що вчитися добре в цієї вчительки не вийде. Натомість ображений Петько пробурмотів під носа так, щоб Леся розчула кожен звук:

— Начувайтеся.

І почалося. Леся так і не зрозуміла, чим саме не сподобалася Петькові Зайченку, однак те, що таки не сподобалася, відчула. Власне, так само, як і Віка збагнула, що, заступившись за подругу, нажила справжнього ворога. Щоправда, Віці треба було віддати належне: цим вона мало журилася. Проте хай там як, а подруги дуже швидко усвідомили, що лише вдвох зможуть тримати оборону й відбиватися від образливих прізвиськ та ущипливих жартів.

Дивно, але діти чомусь бувають жорстокі. Можливо, так їм легше почуватися в безпеці серед дорослого світу? А що? Хтось іще, крім тебе, менший, слабший, безпорадніший? Йому про це варто нагадувати частіше, тоді самому не так лячно. От і вийшло, що Леся з Вікою з перших днів стали вигнанками. Віка через те, що була дочка хронічних алкоголіків, завжди голодна-холодна й обідрана, а Леся… Леся просто тому, що була біла ворона, інакша, не така, тю-тю. Малювала весь час щось, вимальовувала, з вітром обіймалася. Ще й шалена яка, їй-богу! А що добра та щира… то ці риси в дитячому світі не першорядні, надто в такий неспокійний час. Куди важливіше дертися щонайвище, кричати найголосніше й штовхатися найсильніше, а ще керувати колективом і заціплювати рота всім незадоволеним.