Олена Печорна - Фортеця для серця

Леся повернулася поглядом до галявини й чомусь сумно зітхнула:

— Ні. Він мій.

Обличчя навпроти видовжилося, навіть синець заворушився з подиву.

— Як це — твій?

Леся знизала плечима.

— Не знаю. Мій, і годі!

Дівчинка шоковано розсміялася:

— Та ти точно шалена! Будьмо подругами!

— Будьмо!

Друзі з’являються в нашому житті по-різному, але коли це трапляється в критичний момент, можете не сумніватися, що то справжній дарунок долі. Якщо ж таке трапляється в дитинстві, то дружба здатна спалахнути миттю, неначе сірник.

Дівчатка поверталися з лісу вже вдвох. У цьому не було нічого дивного, бо їх поєднала спільна таємниця. А ще — зовсім трошки — ліс. Вікторія якось швидко, не замислюючись, відшукала дорогу. Може, тому, що думки в цій чорнявій голівці просто вирували фонтаном. Як? Що це було? Точніше, хто? Власне, Леся дуже швидко збагне, що Віка й знаки запитання — це речі взаємопов’язані, якщо не тотожні. Подружка цікавилася геть усім, навіть тим, про що знати було не можна. Такий собі вулканчик! От тільки про спокій він навіть не здогадується.

Ось і в цю хвилину дівчинка активно намагалася осягнути побачене. Нічого такого малій ще не доводилося спостерігати (а набачилася вона таки всякого). Віка просто захлиналася в емоціях, немов це її руки ще кілька хвилин тому торкалися дикого звіра. Зрештою вона навіть спинилася й пильно так зиркнула на Лесю, немов могла прочитати на обличчі нової знайомої підказку до дивної таємниці. Леся мимоволі зашарілася під поглядом карих оченят, у яких вистрибували тепер цілісінькі зграйки бісиків.

— Ну, ніяк не збагну! Чесно! Що то було, га? Він же тебе роздерти міг! Дурненька якась, їй-богу! Вовка живого помацати задумала!

Леся знітилася й навіть образилася.

— Та що ти причепилася з тим вовком?!

Віка пирснула:

— Ага, щодня таке спостерігаю. Якщо чесно, то я так злякалася, мало не впісялася від страху! Правда! Ну, навіщо ти його чіпала? Не второпаю.

Леся знизала плечима, бо й сама не могла нічого до пуття пояснити. Так було треба, і квит! Вона навіть не замислювалася, що робить і чим це може скінчитися. Просто знала. Звідки йшло це знаття? Воно було в ній. Отут, де б’ється серце.

— Я вже казала. Це так, ніби він мій, розумієш?

— Ні…

— Якщо не він, то його очі… Вони ніби рідні.

Віка заплуталася остаточно й облишила таємницю. Принаймні до часу. Вони давно вийшли з лісу й ось-ось мали повернутися до села, а там на неї чекали свої знаки запитання.

— Ет! Куди тепер? Змокла, як курка під дощем. А вдома, якщо мої до тями прийшли… Капець.

Леся розгублено вклякла, мимоволі придивляючись до синця на щоці нової подруги.

— Битимуть?

Віка потерла синець і кивнула:

— По голівці не погладять — це вже напевно!

— То… то, може, до мене? От тільки бабуня печі сьогодні не топила, за корівками не було коли, висушитися нема де.

Раптом ззаду хтось кахикнув. Обидві дівчинки підскочили й одночасно озирнулися, наткнувшись на сиво-колючий погляд.

— Ну, і куди зібралися? Захворіти хочете? Ану, кроком руш на піч! Хутенько до мене додому! Я вам зараз зроблю капець! Чкурнула під дощ, та ще одну прихопила таку самісіньку, навісну! Удвох хворіти веселіше, еге? Тобі, Лесю, бабця зірку з неба дістане й ви`ходить, а ти, Віко, здуріла, чи що? Твої ж проковтнуть і не закусять!

Дівчатка стояли, мовчки похнюпивши голови. Вони не сподівалися, що їх так швидко хтось знайде. Надто страшна баба Устина. Вона ж майже не виходила надвір, усе на дугу-спину жалілася й на ноги хворі, а тут, диви, причалапала по калюжах і слизоті аж на вигін. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:

— Чого вклякли?! Кажу ж, хутчіш!

Через деякий час дві змоклі голівки вовтузилися на печі й хихотіли собі під носи. Найбільше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зіллям і вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на піч.

— Ось ще це випийте.

Віка скептично зазначила:

— А то не отрута часом, бабцю?

Леся всміхнулася кутиками вуст, згадавши свої думки в цьому будиночку ще кілька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула ціла вічність. І будинок, і сама баба Устина були вже й не страшні зовсім. Хіба трошки. Зате цікаво й навіть приємно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печі ж було тепло-тепло, немов казковий дракон із вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собі, дівчинка ще раз усміхнулася й раптом спитала стару: