Олена Печорна - Фортеця для серця

— Ану, схаменися! Бракувало ще на схилі літ гріха на душу начепити! Сядь!

Діда трясло й підкидало, шапка з лисини сповзла, а він усе одно на вулицю поривався.

— Не пущу!

— Дядьку Якове, що це ви надумали? Он Микола Петрович нехай зад свій підійме. Як-не-як, дільничний!

— Таточку, сядь. Петровича ми одразу викликали. Той до Пархоменків, а вони обоє сплять любесенько. Налигані. Дядька Петра вже затримали. Зв’язали п’яного й наряд викликали з міста. Хлопці забрали й до себе повезли. Заспокойся. Я Віку ледве впросила лишити. Лікарі думали в місто відвезти: мовляв, дитину обстежити треба, а Віка в плач! Мене обійняла, не відірвеш, до Лесі проситься. Пожаліли дитину, та й Тоня заступилася — під свою відповідальність. Що дитина поміж людей чужих? Ніч. Треба буде, то завтра відвеземо. Переломів нема, синці лише й переляк. Ну, і замерзла дуже. Та ми швидше виходимо, еге? Тоня он через півгодинки зайде, огляне.

Віка схлипувала під ковдрою, немов побите цуценя, а дорослі йойкали над нею до самої півночі. Тоня навідалася, ще раз обстежила: руки-ноги покрутила, обмацала, в очі зазирнула, послухала й таки дозволила купати. Жінки мили бідненьку, а самі очі відвертали, бо лячно було на синеньке тільце дивитися. У ковдру швидше вгорнули, відварами напоїли, молитви все читали. Урешті дівчинка за кілька годин заспокоїлася, перестала схлипувати, оченята заплющила й ну Лесиної руки шукати. От їх удвох і поклали на піч, щоб тепліше було.

Дівчатка притулилися одна до одної, наче пташенята, яких одним рухом із гніздечка викинули. Десь угорі завивав вітер. Високо. Голосив відчайдушно, немов до когось вищого докричатися прагнув. Леся нишком дивилася на подругу й майже перестала дихати: ану ж її віддих ненароком завдасть болю бідолашній? Чула, як унизу ще довго гомоніли жінки. Тривожно. Коли ж таки ось-ось мала запасти в сон, сіпнулася вся: що ж це, лелечко, їм завтрашній день принесе?

А день той був схожий на вулик, у якому збудили геть усіх бджіл. Село гуло, хіба тільки мертві не обговорювали вчорашньої події, хоча, певно, і між хрестів велася таємна розмова. Що вже й казати про живих! У кожній хатині люди вражено теревенили про одне. Уранці, в обід, увечері шпорталися в подробицях, на ходу вигадуючи й домислюючи своє. Це ж треба! Таке сталося. Одновусий учительку забив. Та яку ж хорошу!

Діти тихцем плакали. Усі, а не лише ті, у кого вона безпосередньо викладала. Деякі, не зважаючи ні на сніг, ні на канікули, прийшли до школи, збилися в групку й осиротіло зазирали у відчинені двері пустого кабінету. Неначе від того споглядання Людмила Миколаївна не втримається, підведе голову від стосу зошитів, усміхнеться й запитає: «А що це вам на канікулах удома не сидиться? За уроками скучили?» І кожен ладен був із десяток разів прокричати «авжеж!», навіть погодився б простісінько в цю хвилину всістися за парту, жертвуючи залишком канікул. Аби улюблена вчителька була поруч. Проте в класі панувала незвична тиша, чиста дошка самотньо чорніла, зошити рівними стосиками лежали на столі, квіти на підвіконнях терпляче чекали, щоб їх полили, і навіть підлога встигла скучити за тихими кроками господині кабінету, але її тут не було сьогодні, не з’явиться вона і завтра, і за день, і за тиждень. І чи з’явиться коли?

Натомість у сусідньому класі голосно йойкала й приказувала Валентина Йосипівна:

— Отож… Я попереджала, не можна з дітьми так… Допанькалася. А що я казала про ту Віку? Яно, згадай! Непутяща сімейка, та й годі! Добра від п’яниць не чекай, треба обходити десятою дорогою.

— Та хіба дитина винна? Валю, що ти верзеш? Віці від батька й так дісталося.

— А чого було бігати? Чого вдома не сиділося?

Навіть подруга-колега не втримала щирого обурення:

— Таж замерзла б дитина! Тобі від того полегшало б? Ти ж, як-не-як, класний керівник, мала простежити за умовами в сім’ї. Чи можна там дитині взагалі бути?!

Валентина Йосипівна підскочила й захлинулася в слині та криках:

— То це я ще й винна по-твоєму?! Ну ти, подруго, видала! Усе село знало — і нічого. А я одразу винна? Та ще й невідомо, чому Петро нашу Людочку відлупцював так! А що? Хіба до цього когось бив?

— А дружину? Дитину? То не в число?

— То справи сімейні. Самі нехай розбираються, а на чужих руку не здіймав, а тут… раптом… Ой нечисте щось тут, ой нечисте! Може, Люда наша «особливі» з ним стосунки мала?

Яна Сергіївна як стояла, так і сіла. У перші кілька хвилин надихатися не могла.