Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Шанталь кивнула.

— Наприкінці минулого року я полишив службу. Пішов, куди очі дивляться, блукав по білому світі, на самоті оплакував свою тугу й усе питав себе, як людина може бути здатною вчинити таке злодіяння. Я втратив найсуттєвіше, що є в нас, у смертних людей, — віру в ближнього. Я то сміявся, то плакав від іронії Всевишнього, який показував мені в такий страхітливий спосіб, що я — всього лише знаряддя Добра й Зла.

Потроху я почав втрачати співчутливість, і тепер серце моє зашкарубло, — мені зовсім байдуже, житиму я чи помру. Але перш ніж скінчити свої дні, мені кортить збагнути, що ж коїлося там, де утримували мою родину. Я можу зрозуміти, коли вбивають, сповнившись ненависті чи згораючи від кохання, але отак от, без усякої причини, лише тому, що зірвалася угода…

Мої міркування можуть видатися тобі наївними — зрештою, люди щодня вбивають одне одного через гроші, — але мені то байдуже, я думаю лише про дружину й дочок. Я хочу знати, що діялося в головах цих терористів. Хочу знати, чи була бодай одна мить, коли до їхніх сердець постукало співчуття, коли вони завагалися, — а мо’ відпустити їх, це ж не з ними вони вели війну? Хочу знати, чи спалахнуло бодай на частку секунди протиборство між Добром і Злом, двобій, у якому Добро могло взяти гору?

— Але чому Віскос? До чого тут моє містечко?

— А чому в хід пішла моя зброя, якщо на світі стільки збройових заводів, до того ж багато хто працює без усякого контролю з боку уряду?! Відповідь проста: випадковість. Мені потрібна була провінційна глушина, де всі знають один одного і ніхто нікому не бажає зла. Щойно твої земляки почують про нагороду, Добро й Зло вступлять у протиборство, і те, що трапилося у тому помешканні, повториться у твоєму містечку.

Терористи, попри те що вони вже були оточені й приречені, все одно вбивали, — заради безглуздого, нікчемного ритуалу. Твій Віскос одержить те, чого я був позбавлений, — можливість вибору. Твоїх земляків оточить з усіх боків жадливість, вони увірують, що на них покладена висока місія — захистити й урятувати своє місто, та хтозна, може вони попри все й не втратять здатності вирішувати, страчувати їм заручника чи ні. Ото й усе: я хочу подивитися, чи здатні інші люди вчинити інакше, аніж ті безкебетні скривавлені молодики.

Пам’ятаєш, у нашу першу зустріч я сказав тобі: «Історія однієї людини — то історія всього людства». Якби існувало співчуття, я збагнув би, що зі мною доля обійшлася жорстоко, однак з кимось іншим вона може бути милостивою. Це нічого не змінить у моїх почуттях, не поверне мені моєї родини, але принаймні прожене геть демона, який невідступно крокує за мною. Я хочу спробувати.

— А чому ви хотіли довідатися, чи здатна я вас обікрасти?

— З тієї ж самої причини. Можливо, ти поділяєш злочини на тяжкі й незначні. Це не так. Я переконаний, терористи теж ділили світ у такий спосіб: вони вважали, ніби вбивають в ім’я своєї справи, а не задля задоволення, не заради любові, ненависті чи грошей. Якби ти поцупила зливок, тобі довелося б пояснити свій злочин спочатку собі самій, а потім і мені, і я збагнув би тоді, як убивці виправдовували у власних очах страту дорогих мені людей. Ти, певно, вже помітила — всі ці роки я намагаюся усвідомити смисл того, що сталося. Не знаю, чи внесе це мир у мою душу, але іншого виходу не бачу.

— Якби я й украла те золото, ви ніколи більше мене б не побачили.

Уперше за всю цю майже півгодинну розмову на вустах чужоземця з’явилася посмішка:

— Не забувай, я працював зі зброєю. А значить, у сферу моєї діяльності входили й секретні служби.

Чужоземець попрохав, аби Шанталь довела його до ріки, — інакше він заблудиться. Дівчина взяла двостволку, — вона позичила її у приятеля, пояснивши тому, що нерви у неї останнім часом надто розгулялися: може полювання заспокоїть та розважить її, — знову заховала її в брезентовий чохол, і вони почали спускатися схилом.

Дорогою ніхто з них не вимовив жодного слова. Дійшовши до ріки, він сказав на прощання:

— Я розумію, чому ти зволікала, однак більше чекати не можу. Розумію також і те, що для боротьби з самою собою тобі треба було ліпше вивчити мене. Тепер ти мене знаєш.

Я — людина, поруч з якою крокує по Землі диявол. Щоб прогнати його або щоб прийняти його раз і назавжди, мені треба одержати відповіді на деякі питання.

Виделка дзенькала об край склянки, і всі, хто в п'ятницю увечері сидів у переповненому шинку, обернулися на цей звук. Шанталь Прим просила тиші.