Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Дякую, що виконала моє прохання. І за те, що розповіла таку цікаву бувальщину про шибеницю.

— Там, у лісі, ви казали, що хочете одержати відповіді на деякі питання, але, судячи з того, як розроблений ваш план, винагорода передбачена лише за злодіяння, бо коли у Віскосі нікого не вб’ють, Добро нічого, окрім похвали, не одержить. Похвалою ж, самі знаєте, ситий не будеш, і дітей не нагодуєш, і місто із трясовини не витягнеш. І здається мені, ви хочете одержати не відповідь на питання, а лише підтвердити істину, в яку вам запекло хочеться вірити. І істина ця звучить так: «Увесь світ обтяжений злом».

Вираз очей чужоземця змінився, і Шанталь помітила це.

— Якщо ж світ обтяжений злом, то трагедія, яку вам довелося пережити, — виправдана, — продовжувала вона. — А значить, вам легше буде примиритися із втратою дружини й дочок. Якщо ж виявиться, що все-таки є на світі добрі люди, життя ваше стане нестерпним, хоч ви й стверджуєте протилежне. Доля влаштувала вам пастку, а ви знаєте, що не заслуговували на це. Ні, ви не хочете, щоб знову засяяло світло, — ви хочете остаточно переконатися, що немає на світі нічого, окрім пітьми.

— До чого ти ведеш? — голос чужоземця видавав приховане занепокоєння.

— Я хочу справедливих умов парі. Якщо через три дні у Віскосі ніхто не буде вбитий, місто одержить десять зливків золота. Нехай це буде нагородою його мешканцям за те, що не переступили заповіді.

Чужоземець розсміявся.

— А я одержу зливок як винагороду за участь у цьому потворному замірі, — продовжувала Шанталь.

— Я не такий дурень. Якщо погоджуся, ти першим ділом побіжиш і всім усе розповіси.

— Так, тут є певний ризик. Але я не зроблю цього — присягаюся пам’яттю бабусі й спасінням душі.

— Цього недостатньо. Хтозна, чи чує Бог наші клятви. Хтозна, чи існує порятунок душі.

— Ви ж знаєте, я не зроблю цього, бо поставила посеред Віскоса нову шибеницю. Ви легко здогадаєтесь, коли я спробую злукавити. Та й навіть якщо я оце зараз вийду звідси й розповім усім, про що ми з вами тут говорили, ніхто однаково не повірить. Це все рівно що прийти у Віскос із цим золотом і оголосити: «Це вам, — байдуже, зробите ви те, чого хоче чужоземець, чи ні». Мої земляки звикли тяжко працювати й в поті чола свого добувати кожну копійку. Вони нізащо не повірять, що гроші можуть отак упасти з неба.

Чужоземець запалив, допив те, що лишалося в склянці, і підвівся з-за столика. Шанталь чекала його відповіді, стоячи на порозі, і холодний вітер вривався до кімнати.

— Гляди, без вибриків, — сказав він. — Все одно дізнаюся. Я не гірше за вашого Ахава вмію поводитися з представниками роду людського.

— Не сумніваюся. То виходить, ви кажете «так».

Знову, вже вкотре за сьогоднішній вечір, він лише мовчки кивнув.

— І ще одне, — ви не остаточно зневірилися в тому, що людина може бути доброю. Бо інакше не затівали б усе це лише задля того, щоб переконатися в протилежному.

Шанталь зачинила за собою двері й закрокувала єдиною у Віскосі й геть безлюдною вулицею. Вона плакала й ніяк не могла угамувати сльози. Мимоволі вона теж виявилася втягненою в цю гру: попри все зло, що панує на світі, вона поставила на те, що люди все-таки добрі. Ніколи в житті не розповість вона нікому про цю розмову з чужоземцем, бо тепер і сама має знати, хто ж переможе в цьому парі.

Вулиця була безлюдною, але дівчина знала: з темних вікон, крізь завішені штори, всі до єдиного мешканці Віскоса очима проводжають її до самого дому. То й нехай, — у такій темряві ніхто не розгледить її сліз.

А в себе в номері чужоземець прочинив вікно, щоб нічний холод бодай на мить заглушив голос його демона.

Як він і очікував, нічого з цього не вийшло — демон був надто збентежений недавньою розмовою із Шанталь. Уперше за довгі роки чужоземець побачив, що демон ослабшав, а якоїсь миті здавалося навіть, що він щез, але лише для того, щоб відразу ж з’явитися знову, — не слабшим і не сильнішим, а таким, як був завжди. Він жив у лівій півкулі його мозку, саме в тій частині, яка відповідає за розум і логіку, але жодного разу не показувався наяву й у плоті, а тому чужоземець мусив його собі уявляти. Він уявляв його собі й сяк, і так, і ось так, у найрізноманітніших подобах, починаючи з найзвичнішої — чорт із рогами й хвостом, і закінчуючи юнкою з білявими кучерями. Зрештою він зупинив свій вибір на образі чорноволосого юнака років двадцяти чи трохи більше, одягненого в чорні штани й блакитну сорочку, у зеленому, недбало заломленому береті.