Жанна Куява: Дерево, що росте в мені

— Мені треба взнати, що з нею, хоб заспокоїтися, — мовив про своє до лікаря. — Коли перестану тривожитися, тоді й видужаю, — додав.

Затим попросив доктора виписати якісь найнеобхідніші пігулки та мазі й зібрався в дорогу. Він вирішив поїхати до Полотнища, розпитати, де живе маленька жіночка, яка має красиву, схожу на казкову Золотоволоску доньку. Відчував: із Чесею щось недобре, і він мусить їй допомогти.

Чеся стояла біля материного двору, боялася відчинити хвіртку. Та все ж наважилася. Підійшла до груші, що зжовкла і ніби зіщулилася, проте досі асоціювалася з дитинством і татковою саморобною гойдалкою. Сіла на прикорень. Обдала поглядом неньчину хатину. Манюня… Яка ж вона манюня супроти того будинку, в якому до вчорашнього дня царствувала Чеслава…

Царствувала? Господи, про що вона?! Певно, то найприкріше, що може статися з жінкою чи дівчиною, — почати вважати своїм королівством те, що насправді є тимчасовим прихистком, чужим домом, видінням, витвореним власною уявою.

Чеся піддалася впливу Її Високості Несправжності від початку своїх сімейних стосунків і до самого їхнього кінця. Не справжнім, а вдаваним був її коханий. Несправжньою, бо нерідною, мамою для малої Ярославки була й вона. Чеся зажила в несправжності і нині від цього потерпала. Так, наче Її Величність Дійсність чинила над нею розправу, та ще й безжальну.

Але чому?

У чім була Чеславина провина?

Вона ж зоставалася правдивою, вірною, чесною не лише перед чоловіком і дитиною, а й перед цілим світом! Вона щиро вірила в добро і навіть не уявляла, що життя навзаєм може «задарувати» несправедливістю та оманою.

Мамка змалечку навчала її бути собою, не вдавати з себе когось, казала, що саме справжність — рятівна й помічна для душі, бо тоді ти не засмічуєш її брехнею.

І так оберігала дитину від обману…

Але не вберегла…

«Може, треба було стрибнути з висоти тоді, коли помер Андрійко, — зринула думка у зболеній голові. — Але яка ж я була недалека, — чоловікове слівце згадала. — Тоді я думала, що переживаю найбільше в світі горе… А насправді…»

Нині Чеслава розуміла, що впоратися з теперішнім станом їй буде не до снаги. Вона почувалася розпиляним навпіл деревом, зростися й відновитися якому ніхто і ніщо вже не допоможе. Аж відчувала, як відпадає гілляччя з рамен, втрачаючи сік здоров’я, та перетворюється на сухий і ламкий хмиз, а хирляві ноги-корені стають гниллю… Вона сиділа, обпершись об стовбур груші, бо свого всередині вже не мала — розсипався на друзки після всього почутого від коханого чоловіка, не треба більше й просити про його знищення. А ще знала: їй однаково, що буде з нею завтра, післязавтра, через місяць…

А то найгірше — втратити цікавість не просто до життя, а до самого себе…

Чеслава згубила себе. До того ж блискавично. Так само як миттєво позбулася найбільшої для жінки цінності — сім’ї.

«А чого мамка досі з хати надвір не вийшла? Де вона? — отямилася врешті Чеся, не так від власних роздумів, як від незвичної, як для її дому, тиші. Попри каламутність і туманність розуму на світ іще зринали тверезі думки.

Дівчина вкотре зирнула довкола. Материна хата теж скидалася на царство. Щоправда, по-осінньому сонячне, жовтогаряче, квіткове. То було мільйонне царство малесеньких яскравих сонць, які позакидали врізнобіч свої голівки й не втомлювалися задарювати кожного перехожого чи гостя світлом і радістю.

«Справжнє — не придумане — світло ллється з очей ангелів, коли вони милуються цим осіннім квітковим дивом», — сказав би Трійця-художник, якби був живий…

Чеслава тішила погляд цим величезним золотавим морем із прегарних капелюшків, шапочок, кепочок, — словом, манюніх, живих кульок, що їх у селі називали жовтою рожею, а в книжках — рудбекією. Ця дивовижна, невибаглива, високоросла, аж до двох метрів заввишки, вкрита лапатими чепурними шишками рослина повивала золотом усеньке Яринине подвір’я: пнулася ген попід дах коло хатніх вікон, хилилася на товсті дрючки за хлівом, плелася придорожнім парканом і виструнчувалася довкіл круглобокого колодязя, створюючи на пару з не по-осінньому теплим вітром неймовірне танцювальне дійство.

«Ось де вона, справжність», — подумалося Чесі.

А за мить…

— Королівські, — хмикнула. — Може, тому ми з мамою Королівські, що маємо отакенне золото-царство?! — Чеслава заплющила очі й укотре опинилася подумки в будинку Матвія. Ні, цього шаленого болю втрати стерпіти було несила. Хтось мусить щось вдіяти, інакше її голова трісне, як переспілий кавун, від ядучих, мов отрута, терзань-передумувань або її просто не стане. Витече з неї життя, як зі спиляного дерева… Та й нічого. Втрата ж бо, як зауважив чоловік Матвій, невелика. Ніяка.