Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

— Шось хтіли, Марйо? — заговорила Ярина, втираючи спітніле чоло.

— Сказати дещо, — почулося з-під нерівно зав’язаного, нечупарного штурмака.

— То кажіте, — відповіла Королівська, змусивши себе підійти ближче до нежданої гості.

— У хату зайдімо, — запропонувала відьма.

Ярина злякалася не на жарт. А що, коли Шолотиха зараз утне щось і не стане в Ярини хати: спопелиться, як колись батьківська?! Або і їй на смерть, як Славкові, поробить відьма ця ненаситна?!

Шолотиха так, наче прочитала думки Королівської, бо хутко додала:

— Не бійся, але говорити мушу в хаті.

Королівська сіла на табуретці біля дверей, щоби мати змогу втекти хутчіш, коли зачує щось недобре.

— Не прийшла б, якби про хворість твеї Чесі не почула, про ту алехіру, що аж в області мусить лічити, — мовила відьма хриплим відчуженим голосом, дивлячись на долівку, наче зчитувала звідти те, що мала казати. — Ти ж знаєш, що Андрій перед смертю пробачення у вас трьох просив? — таки звела погляд на Ярину.

У тих позирках Королівська не забачила ненависті чи бажання втнути щось зле, гріховне. Радше — приховане, як хатній дух за віконним тюлем, якщо дивитися знадвору, тепло.

— Знаю, — відказала Ярина.

— Чо’ в тебе пробачення просив, то ясно, — далі хрипіла стара. — Чо’ в Чесі, тоже ясно, бо не любив її…

— Не любив? — перепитала Ярина.

— А ти хіба по-гинчому вважаєш?

Ярина опустила очі. Авжеж, так само. Надто після того, як поглумитися з неї, каліки й тещі майбутньої, Андрій хотів.

— А чо’ перед мею онукою Маріанною вибачався, знаєш? — знову долу голову схилила, не видко стало, що тепер у її погляді таїлося.

— Не знаю того, — сказала Ярина. — Сама про се не раз думала, — додала.

— Скажу про головніше, що маєш знати, — не ворушилася відьма. — Не моїх рук смерть твого Ярослава.

— Не ваших?! — втупилася в гостю здивована Королівська.

— Не моїх, — голосніше повторила Шолотиха.

— А чиїх же?! — допитувалася Ярина. Вона ж бо досі була переконана, що то відьма безжальна її Славка золотушного погубила!

— Наталчиних, — відказала.

— Чиїх?! — стукнула дрібними руками по нерівних колінах.

— Невістки меї, Наталки, — конкретизувала стара.

— Боже милий! А вона тут до чого?! — плеснула в куці долоні Королівська.

— Про сестру так дбала… Про Зіну, — відказала відьма.

— Але ж як вона?.. Наталка… Хіба вона… хіба… вона… знає щось, уміє?

— Знає. Тільки стала мею невісткою, щодень про все розпитувала, хтіла «знати», тягло її до знахарства…

— Боже милий, вперше таке чую…

— Наталка бачила, що Зіна дуріє од твого… Просила її дурного не чинити… Побачила, що діла не буде, що губить голову Зіна од любові до твого… та й зробила те, що зробила… Мо’, й не хтіла, хоб ажня смертю все скінчилося, але не могла вже ніц’ назад вернути… Зіну чоловік і без того добивав, а якби вона з твоїм іще довше злигувалася, то він би її точно забив. І нічо’ йому за те не було б, він же начальник у міліції…

— Боже милий, Боже милий, — заторохтіла кривенька качечка.

— Тепер друге, що маю сказати, — продовжила Мар’я.

Ярина нашорошила вуха. Але не вгавала:

— Боже милий, Боже милий, — шавкотіла.

— Андрій до твеї Чесі не з власної волі ходив, а з Наталчиної.

— Як то? — скривилася до плачу Королівська.

— Пороблено й тут… Од свеї дочки Наталка Андрія одвела, а до твеї привела…

— Шо?! — Яринині очі стали схожі на дві канави, що ось-ось розіллються од надмірного дощу.

— Маріанна ж по-справжньому того хлопа любила, — знову ошелешила каліку-односелицю Шолотиха. — Але то вже потім втямила, як депутат її заміж покликав. Приїхала якось додому та й сказала, що кидатиме його, бо хоче назад до Андрія вернутися… Наталка як почула те, то стала її відмовляти, на Андрія наговорювати, що він бідний, а Маріанна, така хорошуха, може за добрий заміж вийти, зажити, як ніхто й ніколи в селі не жив! Але донька Наталчина однаково Андрієм марила… І вони таки сходилися ще! Знову зачали бачитися, тільки нишком… Затим тайно вінчатися надумали — то диякон проговорився Наталці, бо бачив, як Маріанна з Андрієм до батюшки ходили… От Наталка і втнула те, що втнула. Андрій того й вибачався, що Маріанну, ніц’ не сказавши, покинув… Вона ще й мучилася, сльози лила, як побачила, що він до твеї Чесі став ходити, а потім ще й женитися з нею надумав… Але ж то не з власної волі. З Наталчиної…

Ярина язик проковтнула і лиш дивилася на стару, що повільно, мов дим, виходила з її хати, криво та чутно шолопаючи, з однієї ноги на другу переступаючи.