Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

— Ясно, — хмикнув поліщук. — То вона там, поки те-се, загається, — поправив старого кашкета, здійнявши козирок вище перетисненого чола.

— Та певно, — погодилася Королівська.

— А ти, Ярино, заміж більш не хоч’? — ступив до хати.

Королівська здивовано глянула на молодика. Він був добряче захмелілий.

— Та ні, — відказала, стежачи за нахрапистими кроками Андрія. Минувши цілу кімнату, він без дозволу сів на акуратно застелене Яринине ліжко.

— А чо’ не хоч’? — далі вів своє. — Що, опше вже нічо’ не хоч’? — почав шкіритися.

— А чо’ ти такий сміливий, Андрію? Може, в яку лотерею мільйон доларів виграв, чи шо? — відказала на те Королівська.

— Та я ще більше виграв, ніж мільйон! Я твою дочку, Ярино, виграв!

— У кого? — широко розкрила очі.

— Та в життя!

— А, ну як в життя, то добре, бо я вже й злякалася, — скривила губи в нещиру посмішку.

— Мені, Ярино, цікаво завше було, — почухав скроню. — От скільки тебе бачив, завше було цікаво, яка ти… ну… яка ти без одежі, — видав зухвало.

— Ти, Андрію, перепив?! — скрикнула Ярина. — Мо’, піди, проспися?! — встала з ослінчика. На ній були темно-сіра довга вовняна спідниця, коричневий гольф і яскраво-синя куртка-вітрівка.

— Нє, я хочу остатися… Скоро тут уже буде і моя дома, правда ж? — обперся заяложеною штурмівкою об виструнчені подушки, повиті білісінькими пошивками.

— Ти, певно, хочеш, аби я Чесі те все, що ти допіру гуторив, розказала, нє, Андрію?

— А що розказувати?

— Шо ти так нагло поводишся!

— Бо я випив.

— Ну, як випив, то чо’ йти до дівки?! — гримнула.

— Бо хочеться…

— Ну, мало шо кому хочеться!..

— От тебе, Ярино, мені зараз хочеться вельми, скажу тобі, так хочеться, — мовив Андрій і кинувся вовком на кривеньку жіночку.

Але Ярининій проворності можна було лише позаздрити. Вона випурхнула з-під Андрія, як шустре курча, та вилетіла стрімголов надвір. Помчала до Секлетки, повідала про гнітючу приключку, заплакала гірко.

— Як бути?! Чи сказати Чесі про те, що сталося? Чи змовчати? Бо як вона те все сприйме й перетерпить?

Стара хрещонка не знайшла що сказати, лише заповзялася, як дитина, долонями приплескувати, губами прицмокувати та головою збілілою похитувати.

— Ой-ой, — торохтіла хіба. — Ой-ой!

Андрій і собі випурхнув шулікою з Ярининого двору. Шугнув на воза, змахнув високо батогом над вороним лошаком і помчав зі швидкістю вітру геть із кутка, де жила його майбутня дружина, заміж яку взяти він так і не встиг.

— А тоді, як ти лежала в лікарні, алергію лікувала, побивалася за покійним Андрієм, а врешті стріла свого, — назвати ім’я Матвія Ярина не наважилася, — за день до того, як ото я до тебе приїжджала, до мене прийшла… Мар’я Шолотиха, — продовжила ділитися несусвітніми розповідями Чеславина матір.

— Відьма?! — перебила Чеся, плачучи.

Де й бралися швидкі неспинні сльози? Вона не мала сил по-іншому реагувати на те, що дізналася і що її дедалі більше ранило й приголомшувало. Лишень ковтала неугавно сльози і тримала руками охлялу головешку, аби не відпала через нестерпний тягар пережитого та почутого за останню добу.

…Коли Ярина запримітила біля груші місцеву відьму, ледь не впала де стояла. Боялася грізного, нещадного, навіть здичавілого старечого погляду і зовсім не хотіла його бачити. Не тому, що Королівська ненавиділа цю мерзенну жінку, котра, як гуторили односельці, згубила зі світу її незрячого, але такого роботящого та ніжного мужа Ярослава. Просто намагалася оминати її, аби здуру чи ще з якого чуда не проклясти стару й осоружну ворожку. Не хотіла Ярина грішити. Тому й трималася якнайдалі від зловмисниці.

Хтозна, чого ця завше похмура та зчорніла з лиця жінка-привид усім видавалася аж такою страхітливою. Чому Ярині гіршою за пропасницю була — зрозуміло. Однак Шолотиха і матір’ю своєму сину-одинаку була, й бабусею єдиній красуні онуці Маріанні, що її Мальованою прозивали, і свекрухою Наталці… Незвичною, щоправда, родичкою була цим людям Шолотиха, але ж серце, знай, полюдське мала, таки ж не звірине!

Ярина якось питала в Секлетки про відьму, яка була з нею одного віку. Але та лиш відмахнулася: «Вона того Кольку хтозна од кого родила, може, й од чорта самого! Бо ніхто ніколи коло її хати хлопів чи мужиків не бачив!»

Але люди бачили, і Ярина знала, чому її хрещонка так про Шолотиху відгукувалася, бо її любесенький Іванко саме з нею, молодою та файною, ходив-парубкував попервах. Вони й жили, наче муж із жоною, довго, роки штири, як малою казала Чеся. Але Мар’я наступника Іванові не родила, от він і пішов од неї до здоровішої стократ Секлетки, яка одне за одним діток на світ привела. Але пробачити суперниці-односельчанці те, що її благовірний ліжко полюбовне, одне на двох, саме з нею роками ділив, Секлета так і не змогла. Більше Королівська гутірку з хрещонкою про відьму не заводила.