Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

— Мамо, — так і сказала Чеслава.

— Слухаю…

— Мамо, Матвій хоче, щоб я пішла, — промовила те, у що досі не вірила. — Вже завтра…

— Ну… та ж… якщо він так вирішив…

Чеся промовчала.

— Якби він у мене поради просив, то я б йому щось та й сказала, — почулося десь із того світу. — А так… Що я можу зробити, як він так вирішив?..

— То мені йти?

— Ну… та ж… ви там удвох розберіться, що й до чого…

Чеся поклала слухавку.

Це правда. Все, що відбувається з нею, — чистісінька правда, і нікуди від неї не втекти. Так само, як не втекти від самої себе. Як би не хотілося…

Королівська вирішила піднятися сходами у спальню. Ноги не йшли, але вона мусила. Здолавши кілька метрів, згадала: ні, їй треба назад у кухню.

Знову ледь-ледь прошкандибала вітальнею, повз накритий гнітючою святковістю стіл, висунула нижню шухляду. Пакети, мішечки, торбинки — все було складено як під лінієчку. Так вона робила, щоб свекруха доброю хазяйкою називала, щоб чоловікові це приємно було чути.

Було…

Дістала картату сумку.

«Господи, мамко, що я вам скажу, дорога, коли приїду?! Що?! Як поясню, чого не вберегла сім’ю?! Я — ніяка дружина, мамко, то я в усьому винна, — заплакала. — Куди мені подітися?! В яку-таку яму провалитися, де сховатися від усіх, від цілого світу, зникнути, щоб нічого нікому не пояснювати?! Бо я не знаю, що казати… Я нічого вже тепер не знаю… Я — ніхто. Безпомічне людисько. Нездара».

В оту торбу Чеслава склала свої дівочі вбори. Інших не взяла: їх купував чоловік, а він для неї має стати ніким, як і його вдяганки — нічим. Таким собі маревом…

Чеслава вийшла з будинку. Того, який вважала своїм і який, проте, весь цей час був для неї чужим.

Сава прокинувся мокрим від поту, мовби виплигнув із пропареної до задухи лазні. Надворі щойно зажевріли вранішні просвітки, отже, вставати і йти на роботу було зарано. Ось уже місяць, як хлопець працював вихователем у місцевому дитсадку. До своєї роботи він ставився вкрай сумлінно, бо любив і цінував її. Глянувши на годинник, зрозумів, що має в запасі ще понад три години.

Щойно йому наснилася золотоволоска. Вона борсалася у брудній, схожій на болото водоймі та благала про допомогу. Сава добре розгледів її розпачливе обличчя, яке то зринало з-під густого багнища, то знову в ньому топилося. Він простягав руки, намагався витягнути її з пропасного гниловоддя, але вона поводилася так, ніби не бачила його і не чула.

Сава добре знав, що такий сон — на пусте. Бо то коли сниться, що плаваєш у прозорій, як кришталь, воді, — тоді на добре. А брудна вода всякчас пророкує небезпеку.

Хлопець іще довго крутився, намагаючись заснути, але йому вже не спалося.

«От, май’, комуняка, — матюкнувся про себе. — Чого ж вона вчора і слова не мовила, коли дзвонив?!» — задумався.

Не було раніше такого. Русалка щоразу відповідала, хоча Сава й не зловживав і не надзвонював понадміру. Раз на тиждень це робив, та й то посеред дня. Знав, що в таку пору Чеся вдома сама й може вдосталь наговоритися. Але вчора йому заманулося набрати її номер увечері. Та й привід був — день народження, врешті-решт! Після першого разу він телефонував іще зо п’ять, але тоді вже й слухавку ніхто не брав.

За дві години, коли Сава виповз із ліжка й намірився вбрати на себе хатні штани, злий вислів «от, май’, комуняка!» прозвучав з його вуст доволі гучно та безстидно. Хлопець помітив на своїх грудях і ліктях знайомі червоні плями з густим дрібним висипом. «Алергія, май’, — зрозумів ураз. — Чого знов?» — скривився.

По тому, як глянув на себе у дзеркало, побачив, що відразливе «буряковиння», як казав, з’явилося ще й на потилиці та потроху перекочовувало на плечі.

— От, чортяка, що ж робити?! — мовив до себе.

Коли ту хворість забачила мати, то вмить заторохтіла, що треба їхати «в больницю», бо тут, у селі, ніхто й нічим йому не зарадить.

— От, май’, комуняка, — просичав Сава й подався збирати речі в лікарню. Подзвонив до директора дитсадка, попередивши, що мусить поїхати до обласних медиків, які колись уже виводили з його організму спричинену невідомо чим болячку.

Згодом, коли Сава сидів перед знайомим лікарем алергологічного відділення обласної лікарні й відповідав на запитання: чи не переїв якихось ягід червоного кольору, чи не перепив вина, чи не пережив великого стресу, — він сам дійшов висновку, що в нього алергія на надмірно тривожний стан.

Тоді, коли його тіло вперше вкрилося червоним «буряковинням», Сава відчував недобре у стосунках із Лілею, яку щиро кохав. Бо вона, повернувшись додому з великого міста після закінчення педагогічного училища, ніби переінакшилася. Коли вони зустрічалися і про щось розмовляли, поміж слів, як поміж прочитаних у книжці рядків, йому вчувалися недомовленість, віддаленість, навіть байдужість, через що хлопець неабияк переймався і тривожився. Видно, Ліліана вже тоді намірилася з ним порвати. І коли він через ті нерви в лікарню зліг — недарма жодного разу не навідала його. Ще й так легко зголосилася на пропозицію Кольки Циганового провести її з весілля додому. Потім цей дивний трапунок звалила на його бабу-знахарку, але ж ясно було як білий день, що Ліліана сама спричинила все, що сталося. Вона розлюбила Саву. І він це відчував.