Володимир Лис - І прибуде суддя

— Чому ж виникла версія про вбивство? — спитав я.

— Тому, що ми знайшли там, у кімнаті загиблої, ось це, — відповів оперативний уповноважений і щось дістав із кишені, повагавшись, розтиснув кулака.

На долоні лежав ґудзик з моєї куртки, я його відразу впізнав.

Я дивився на ґудзик і відчував, як вертається до мене щось нерозгадане, що мало завітати до збаламученої голови перед поверненням оперативника. Але водночас я збагнув: тепер боюся цього, боюся дізнатися щось незвичайне, таке, що, може, мені знати не слід.

— Ви показували ґудзика матері Ніли? — поспішив я спитати.

— Так. І вона сказала, що не знає, чий він, — оперуповноважений пильно подивився на мене.

— Я можу йти? — спитав я, витримавши його погляд.

— Так, поки що можете.

— Поки що?

— Саме так. Я думаю, на моєму місці ви теж би підозрювали… Тим більше, що…

— Можливо, — перебив я і вийшов, перш ніж він встиг щось сказати навздогін.

Годин чотири-п'ять після того я боровся із дражливим бажанням піти до моргу і подивитися на труп Ніли. Це вже було, твердив собі, згадував свою першу ніч у Старій Вишні і вкотре не міг нічого пояснити. Раз по раз, що б я не робив того дня: гортав справи, розмовляв із відвідувачами, сидів у залі суду, — вертався до ночі, проведеної з Нілою. Вона прощалася через мене зі всім світом. Ця несподівана думка, що прийшла в моєму маленькому кабінеті, вигнала з суду на вулицю. Я знав, де знаходиться морг у Старій Вишні насправді, і все ж пішов чомусь до будинку, де тієї прохолодної літньої ночі мого прибуття зупинялася машина «швидкої допомоги», яка везла іншу мертву — Людмилу Черняк. У крамниці господарчих товарів дві жінки оглядали люстру, чоловік років п'ятдесяти у потертій куфайці придивлявся до граблів, виставлених у вітрині. За прилавком стояли дві жінки-продавщиці, і одна з них була тією самою, що приходила тоді вночі до своєї крамниці і благала мене заступитися за сина. Я дивився на неї, вона на мене, але навіть тіні ніяковості не було в її чистих темно-карих очах. Безглуздо було б запитувати, чи пам’ятає вона ту ніч.

— Ви щось хотіли купити? — спитала натомість вона.

— Ні, дякую.

Я повернувся, щоб іти, але на півдорозі між дверима і прилавком озирнувся. Вона блискавично відвернулась. «Ну-ну, голубонько», — подумав я і, ступивши за поріг, вже знав, що робитиму цієї ночі.

Вертатися до суду не було ніякого сенсу. Мені хотілося навідатися до будинку, в якому жила Ніла, але, повагавшись трохи дорогою, я повернув назад. Нілиним батькам, надто матері, не до моїх розпитувань за такого стану, коли доччине тіло в морзі, якщо не привезене додому. Я можу викликати лише гнів, і він буде цілком справедливим. Проте, повертаючись назад, я відчув, ніби щось забув, і метрів за сто ходи, все повільнішої і повільнішої, збагнув: мушу побувати на місці, де порятував Нілу.

Це була звичайнісінька незаасфальтована вулиця, заставлена одноповерховими хатами, вона впиралася в пустир, що тягнувся десь із півкілометра до річки Вишнівки. Річка туго зігнутим луком вигиналася у бік містечка, а тоді різко відверталася від нього і зникала в сосновому лісі — він підступав до самісінької околиці. Неподалік виросло кілька будинків старовишнівських «нових українців». Звісно, то були не круті «замки», як у Львові чи Луцьку, але й тут було видно бажання виділитися. Якось від Миколи Мефодійовича я почув, що за право побудуватися біля лісу виникла бійка між двома місцевими «авторитетами». «Мікроавторитетами», — подумав тоді я. Один із них нібито дав хабара у міськраді за це місце, а другий — у райдержадміністрації. І тепер вони привселюдно стали з'ясовувати, хто більше дав, а отже, має право, щоб його особняк був біля самісінького лісу. Микола Мефодійович сміявся, розповідаючи про цей випадок. Казав, що зрештою вони побудувалися поруч і тепер тихо роблять капості один одному. «А проте пустир міг би стати добрим місцем для забудови», — подумав я. Однак старовишнівське «царське село» було трохи далі.

Визначивши місце на краю пустиря, де ті двоє били Нілу, я постояв, вдивляючись у довколишній простір. Обвів поглядом декілька крайніх хат, тоді подивився в бік річки, поля на другому березі, пробіг очима до лісу, що звідси здавався ледь-ледь синюватим, і вернувся назад. Втупившись собі під ноги, віддався думкам, що, можливо, могли привести мене якщо не до розгадки, то до якогось поштовху щодо вчорашніх вечірніх подій. Звідси до оселі Ніли не так і далеко. Пройти цією вулицею, повернути на другу, потім ще поворот, і ось перед вами буде добротний будинок, сповнений тепер трауром. Чому ж Ніла опинилася на краю пустиря? Йшла від когось? Але ось крайня хата, від неї можна рушити хіба що в протилежний бік. Іти пізнього вечора через пустир до річки? І це в містечку, де намагаються якомога раніше лягти спати, де якщо не всі, то принаймні переважна більшість мешканців чомусь бояться саме таких темних вечорів, наче безлюдними вулицями безперестанно шастають зграї гангстерів і вбивць.