Володимир Лис - І прибуде суддя

Оперативний уповноважений карного розшуку, якому доручили справу про смерть Неоніли Трачук, чоловік років тридцяти — тридцяти двох, отже, тільки трохи старший від мене, правда, із залисинами і невеличким, але виразно окресленим животиком, влаштував мені справжній допит.

— Ви переконані, що жодного разу не зустрічали її до цього вечора? — спитав він, коли я закінчив розповідати, не приховуючи нічого, навіть того, що ми провели майже три години в ліжку.

— Ні, уявіть собі, — відповів на його запитання.

— А тих двох, котрі били її?

— Також ні.

— Могли б упізнати?

— Сумніваюся. Було дуже темно. Хоча міг би спробувати. Ніла, напевне, їх знала.

— Ніла, — сказав оперативник і злегка побарабанив короткими пальцями по столу. — Ніла. Звучить інтимно.

— Не інтимніше, ніж будь-яке інше ім’я, — розсердився я. — Так вона назвала себе, так називав і я.

— Що ж вона — відразу пройнялася до вас такими почуттями?

Він навіть не приховував підозри. Але мені було плювати і на його підозру, і на манеру вести допит, розвалившись у кріслі. Я думав про зовсім інше.

— Не знаю, чи вона чимось там прониклася, — сказав я, тамуючи лють, яка темною хвилею дедалі відчутніше накочувалася на мене. — Я не вбивав її і не збирався вбивати, принаймні у найближчі три роки.

— Чому саме три? — купився він, і це було моєю першою маленькою перемогою.

— Бо стільки, напевне, пробуду в Старій Вишні, — пояснив я так спокійно, що аж сам здивувався. — Я приїхав за направленням після закінчення університету.

— А хто може підтвердити, що ви вернулися десь біля третьої години, як ви сказали? — спитав він, аж ніяк не зреагувавши на мою неприховану нахабність.

«Отже, їм відомий час, коли вона померла», — подумав я і, як виявилося опісля, мав рацію.

Я майже відразу пригадав світло у вікні кімнати Ґлорії в час мого повернення і сказав йому про це. Хоча певності, чи бачила вона мене, якщо відверто, не було, про що я йому теж сказав, хоч сам у це не вірив. А головне — чи підтвердить, що я повернувся саме о такій-то годині. Адже вона могла й не дивитися на годинник. До того ж повертався від іншої, а в жінок на це диявольська інтуїція.

Мені довелося десь хвилин сорок прочекати, доки цей вайло з черевцем (гм, оперативник, не без деякої злостивості подумав я) з’їздив у побуткомбінат і допитав Ґлорію. За цей час я добряче понудився і поламав голову над тим, що мають означати:

а) слова і поведінка самої Ніли;

б) слова її матері; в) її самогубство чи вбивство кимсь.

Слова крутилися у дивній круговерті, наштовхувалися одне на одне, розбігалися, щоб сплестися у ті ж самі речення, але так само не означали нічогісінько.

«Хто цей чоловік?»

«Він не зі Старої Вишні».

«Навіщо ти привела його?»

«Він врятував тебе?»

«Ти кричала?»

І жах, непідробний жах в очах старої жінки. Втім, не такої й старої, років десь за сорок. Навіщо молоду вчительку музики били двоє молодих гевалів приблизно її віку? Що могло бути спільного у неї з ними? Я пригадав репродукції на стінах у кімнаті Ніли і завмер: всі вони були давні, час там мовби застиг, вона їх явно збирала, ще навчаючись у школі. Виняток хіба становив менш застарілий календар з Веронікою Кастро, він мав свідчити про невисокий рівень мешканки тієї кімнати, але чи так це було насправді? І нарешті — маючи нареченого, до весілля з яким лишалося якихось два чи три місяці, вона веде мене до себе, буквально затягає в ліжко, самозабутньо кохається, ніжно прощається, а тоді душить себе. Душить? Двері зачинилися, замок-автомат спрацював, це я добре пам'ятаю. Хтось подзвонив чи постукав, і Ніла відчинила? Навряд. Навряд?.. Я стис руками голову. Багато я віддав би, щоб взнати, що трапилося у ті години, коли я вертався до своєї оселі, коли дослухався до квиління Ґлорії за стіною, коли боровся з лютим головним болем. Я побачив Нілу, яка мене одягає, обціловує, сама гола й безборонна (про останнє я подумав тільки тепер), мої ноги, груди, руки, підводиться з колін і дивиться у вічі, мовби щось хоче запитати. Прощається, розумію я, прощається, уже відчуваючи свою смерть. І питає (невже питає?!), чи я її розумію, чи відчуваю, що з нею. Але що з нею, що означає все те, чому я став свідком, я не знаю й тепер. Мені лише нестерпно хочеться, аби оперативник швидше вертався. Моя самотність наче вийшла з мене і стала за спиною, за вікном, заповнила простір, готуючись поглинути все на світі. Я дивуюся зі своїх відчуттів, але вони не міняються. «Це щось нове», — думаю я. І здригаюся, бо пригадую свою першу ніч у Старій Вишні, те, як я ніс Людмилу-провідницю, яка так само загадково померла. Нарешті з'являється оперативний уповноважений. Я дізнаюся: Ґлорія підтвердила час мого повернення, вона не спала. І ще: смерть Ніли настала між шостою і сьомою годиною, так встановив лікар. Вона задушила себе вже після відходу батька на роботу, після того, як пробудилася мати. Нарешті я дізнаюся, що мене ніхто не підозрював і не розшукував, бо мати Ніли про мене нічого не сказала.