Володимир Лис - І прибуде суддя

— Ще холодніше у мене на душі, — сказав він. — Уперше, повірте, після розлучення захотілося напитися, як дізнався, що Ніли вже нема. Треба буде піти до її батьків чи хоча б на похорон, а я боюся. Не те щоб її мертвої, а якось так… Я начеб винен теж у її смерті. Треба було все-таки довідатися, нащо їй та гра була потрібна, а я поделікатничав, та чого там, хотів не раз спитати, та не зважився. Бо ж про людське око ми раз чи два на тиждень зустрічалися. Балакали про все на світі — від музики до моди, часом і про політику та всяку єрунду, а те, що їй чимось допомогти треба, а може, й порятувати — не здогадався.

Далі він сказав, що таки вдягнеться і проведе мене. Це було доречно, бо хоч я й був зодягнутим набагато тепліше, а таки й собі змерз, тупцюючи на одному місці. Доки ми балакали, сонце встигло скотитися за тополі старого занедбаного парку, що підступав до заводу. Стало стрімко темніти, і мені чомусь зробилося лячно, що до повної темряви я не почую ще чогось важливого. А те, що далі розповів Степан, було справді чи не найважливішим з усієї його розповіді. Десь на початку осені до них прийшла працювати одна жінка, він заприязнився з нею, зрозумів, що народжується справжнє почуття, не таке, як з Нілою. Він тижнів зо два тому відверто сказав Нілі, що треба розірвати їхні стосунки. Вона благала почекати хоча б до різдвяних свят і все, для неї це дуже важливо, дуже. Вона так просила, він вперше побачив на її очах сльози, до того ж саме в січні на канікулах племінниця мала їхати на той осоружний конкурс. Одне слово, він згодився, хоч кожен день тепер став для нього мукою.

— Ну от, ви все й знаєте, пане слідчий, — сказав він.

— Дякую, — я відчув щось схоже на докори сумління, бо ж представився йому слідчим місцевої районної прокуратури.

Ми попрощалися майже як два добрих знайомих. Чомусь мені хотілося вірити йому від першого до останнього слова. Наостанку я поставив йому питання, яке кілька разів під час нашої розмови просилося на язик: чи були у нього з Нілою інтимні стосунки, правда, попередивши, що він може не відповідати. Він подивився на мене здивовано і навіть обурено — це я добре побачив, сутінки встигли перейти у ранній вечір.

— Ми ж не були правдивими нареченими, — сказав він. — Мені жодного разу таке не спало на думку, хоч доки я не познайомився з Лесею, то таки думав, що ми, може, й станемо ними.

— Вибачте, — сказав я.

Через десяток-другий секунд після міцного потиску руки і короткого шляху порожньою вулицею я оглянуся і здивовано завмер, бо побачив, що він стоїть на місці і дивиться мені вслід. Мені здалося, що він хоче гукнути, щоб розповісти ще щось, недоказане, я відверто подивився в його бік, заохочуючи до цього, але Степан Колбун так само стояв на місці. Ми простовбичили так добрих п’ять хвилин, мовби змагаючись, хто кого перестоїть. Я не знав, для чого це йому потрібне, може, він чекав, що я підійду до нього, але щось спинило мене, ледве підняв ногу, аби зробити перший крок. «Гукнути чи що», — подумав я, але не зробив і цього. Всередині у мене народилася якась осторога, щось таке, що різко суперечило щойно одержаним враженням про цього чоловіка. Я навіть подумав, чи не заготовлена його розповідь, на яку я так легко купився, наперед.

Але якщо так, то чому він стоїть і чогось чекає?

Я таки не витримав і ступив крок до нього. Він мовби саме цього чекав, різко повернувся і пішов геть, швидко розтаючи у темряві. А що, коли Нілу били за його завданням, подумав я, що, коли то він призначив їй побачення на пустирі чи біля річки? Думка змусила мене пришвидшити ходу, далі побігти, намагаючись наздогнати свого недавнього співрозмовника. Проте нікого перед собою я не побачив, а спинившись — не почув нічиїх кроків. Степан Колбун мовби справді розтав чи випарувався. Зненацька я подумав, що він може стояти за будь-яким стовпом чи деревом, і пішов до найближчого дерева, що бовваніло зовсім поруч. Нікого за ним, звісно, не знайшов.

Здається, вперше за час мого перебування у Старій Вишні я боявся йти безлюдною вечірньою вулицею. І все ж ішов, пересилюючи бажання раз у раз озиратися, йшов, бо чомусь був певен, що цієї ночі значно наближуся до розгадки якоїсь жахливої таємниці, яка має стосунок і до мене, неофіта цього дивного містечка. Перед тим я навідався додому, нашвидку перекусив і завітав до моїх господарів. Я збирався подякувати Ґлорії за свідчення на мою користь. Вона також могла знати, і навіть близько, Нілу Трачук, адже в цьому містечку майже всі були між собою знайомі. В кімнаті Лори не світилося, але вона могла бути на половині батьків. Проте її не виявилося й там. Антон Петрович голосом, зляканим більше звичайного, пояснив, що Лора на ніч має залишитися у тітки — та живе поблизу побуткомбінату. Мати Ґлорії при цьому раз за разом кивала головою, наче боялася, що не повірю і поставлю ще якесь питання. Я поквапився їх покинути, такою гнітючою видалась атмосфера в маленькій кімнатці, переповненій старими речами. На шафі, біля стола, за ліжком лежали якісь клунки, мовби господарі збиралися кудись переїжджати. Я ледве не запитав їх про це, але стримався, хоча й відчув злість до цих маленьких зляканих людей. Клунки лежали тут так само, коли я завітав до них уперше. Вхід наполовину загороджував старий розкарячений комод, недоречний на цьому місці, обіч стола один на одному горбатилося троє напіврозсохлих стільців, два з яких мали по три ніжки. Тієї хвилини, коли я тупцював біля порога і наче на щось очікував, я подумав, що жодного разу ще не був у кімнаті Ґлорії. А втім, крізь вікно бачив: там, навпаки, панує зразковий порядок, на стінах красуються вишиті рушники, дві репродукції з картин, назви яких, втім, я пригадати не можу — на одній сцена у старовинному замку, на іншій молода дівчина посеред саду. Третю репродукцію я знаю — це відоме «Побачення біля криниці». Згадавши про ці картини, я пригадав іншу кімнату і спитав, чи знають вони про чергове самогубство у Старій Вишні.