Володимир Лис - І прибуде суддя

— Чому чергове? — злякано спитала мати Ґлорії.

— А хіба ні?

Моє питання повисло в повітрі, явно недоречне. «Вони щось знають, — майнула думка, — знають про причину самогубства». Я вирішив іти ва-банк.

— А чому вона задушилася, як ви гадаєте?

— Ви нас питаєте?

В очах матері Ґлорії майнув непідробний жах. «Вона боїться мого запитання, мене, а ще більше саму себе, — подумав я — і здивувався: звідки виникло таке припущення?»

— Так, я питаю вас.

— Вибачте, але ми не знаємо, — сказала мати Ґлорії після невеликої паузи.

— Звідки ми можемо знати? — поспішив їй на виручку чоловік.

«Ось і все, порозумілися», — подумав я стомлено. І раптом збагнув: за хвилину, якщо негайно не покину цієї захаращеної кімнати, у мене, напевне, не залишиться жодного відчуття. Я матиму вигляд вичавленого лимона. Звідки таке відчуття, я не міг би сказати, але втома ставала дедалі реальнішою, вона навалювалася на мене, гнітила, гнула до землі. Я буркнув слова вибачення і поспішно вийшов.

Надворі я спробував відновити сили. Дихав на повні груди і водночас відчував, як їх щось стискує, мовби я був укинутий до приміщення з важким повітрям. Чи не захворів я? Здається, ні, й голова не болить, от лише ця несподівана виснаженість…

Я так і не зміг дати собі ради, тіло стало наче не моє, і я мусив зайти до своєї кімнатки, де все видалося якимсь нереальним. Здавалося, я вперше бачу всі предмети довкола. «Що зі мною діється?» — спитав себе і, не знайшовши відповіді, впав на ліжко.

Не знаю, скільки часу я пролежав у напівзабутті. Намагався про щось думати, щось пригадати. Крізь напівсон бачив дівчину, котра мене вела незнайомою вулицею. «Хто ви і куди мене ведете», — хотів спитати, але не мав сили. А дівчина все вела й вела, вже майже тягла за руку, наполегливіше, впертіше, долаючи мій опір. Чому я опираюся, хто ця дівчина? Я ставив ці питання і не міг на них відповісти. Нарешті побачив перед собою якийсь будинок. Тут живе Ніла, подумав я і отямився.

Я лежав на своєму ліжку, все було довкола на диво реальним: і саме ліжко, і стіна поруч, із барвистим килимком на ній. Стіл і шафа. Книжка на столі, яку позавчора читав і мав читати ввечері після повернення з чергової блукачки. І все ж довколишня обстановка видавалася не такою, як завжди. Став шукати цьому пояснення і знайшов: я неначе бачу все вперше, знаючи, що все це вже бачив, що все це мені знайоме. Втікаючи від запитання «що зі мною?», я підвівся. Треба йти. «Йти треба», — повторив я. За стіною почулися виразні голоси. Жінка щось питала, чоловік сердито відповів. Без сумніву, голоси долинули з кімнати Ґлорії. Вона повернулася? Я прислухався. Голоси змовкли, мовби стіни обклали ватою.

Але хтось у кімнаті за стіною явно був. Обережно ступаючи, я так само обережно відчинив двері. Скрадаючись під стіною, дістався до сусіднього вікна. Воно було завішене. І все ж крізь шпаринку у шторі побачив батьків Ґлорії, котрі щось шукали у її кімнаті. Що вони могли шукати? Даремно питати про це, подумав я. А що, коли вони для того й відіслали Ґлорію до тітки, щоб зайнятися цим пошуком?

Я відійшов від вікна, бо далі міг завважити хіба що метання силуетів, так, наче там взялися грати у схованки. І тут же, підставивши лице пронизливому вітру, що вирвався з-за рогу будинку, засумнівався: Ґлорію відіслали чи вона боялася зустрічатися зі мною?

А якщо боялася, то чому? Адже вона мене захистила, порятувала. Але, знаючи час мого повернення, вона й інше знала: я чув її квиління. Чому вона плакала, а точніше — за чим це був плач, ось що мене зараз цікавить, збагнув я. Однак я не знав, де живе її тітка. Можна було хіба що навідатися до побуткомбінату, що я й зробив.

Довкола продовгуватої двоповерхової споруди стояли такі самі одноповерхові будинки, як і по всьому містечку. Я пройшовся однією вулицею, другою, вдивляючись у вікна. У більшості будинків ще світилося. Але жодної постаті, хоча б схожої на Ґлорію, не побачив. Мій похід не має сенсу, подумав я, опинившись у кінці другої вулиці. Довкола мене лежали порожні вулиці, наче ніхто на них не жив. «На що я сподівався, — подумав я далі, — і що зі мною діється?» Глуха тиша була мені відповіддю.

Впившись по вінця цією дратівливою тишею, я вирушив туди, куди й мав піти.

Місто наче бігло за мною і не могло наздогнати, ось про що я подумав дорогою до крамниці господарчих товарів. Це враження то полишало, то посилювалось. Тоді я спинявся, наче останній боягуз, озирався. Жодних кроків, жодної тіні… Стих навіть вітер, що шматував містечко цілий день. Тричі, а може, й чотири рази я ставав стовпом: слухав тишу, а наслухавшись, погамувавши лють невідомо на кого, прямував далі. Думка про те, щоб повернути назад, як не дивно, з’являлася саме тоді, коли я йшов.