Володимир Лис - І прибуде суддя

В університеті я вивчав логіку, навчався методам ведення слідства і ще всіляким юридичним премудростям і професійним тонкощам. Попорпавшись у своїх знаннях, я відчув, як мене кидає то в жар, то в холод. Ніла швидше за все прийшла сюди на чийсь виклик, і це могли бути або ті двоє, або хтось третій, скажімо, її наречений. Він міг жити десь поблизу, вона могла його не дочекатися, а підійти — ті двоє. Зрештою, її наречений міг бути одним з тих двох. «Якщо останнє припущення правильне, — подумав я, — то впізнати його я зможу напевне». Навряд чи вдасться звинуватити його у самогубстві обраниці серця, котру він, можливо, запідозрив у чомусь негарному, але принаймні спробую дізнатися про причину, яка підштовхнула Нілу до трагедії.

Я знав, що льонозавод знаходиться десь на протилежному боці міста. Дорогою все ж довелося перепитати. Хвилин за сорок я туди дістався. Степан Колбун виявився високим худорлявим хлопцем, не схожим на жодного з тих нападників. Він неквапливо витер паклею засмальцьовані руки, подивився на мене втомленими виразними очима і у відповідь на моє запитання підтвердив: так, він знав Нілу Трачук, так, вона вважалася його нареченою, він уже знав про її смерть.

— Давайте вийдемо кудись, — запропонував він.

Ми вийшли з невеличкого задушливого цеху, просоченого пилюкою, надвір. Нам дув у обличчя холодний північний вітер. Я подумав: схоже, як не сьогодні, то завтра піде сніг.

— Треба було вам одягтися, — сказав я, бо Степан стояв у легкій робочій курточці, накинутій поверх іще легшої картатої сорочки.

— Дарма, я звик. Кажіть.

Голос у нього видався мені так само стомленим, як і очі, хоч якихось ноток суму я спершу не вловив. Я спитав, коли він востаннє бачив Нілу. Він відповів, що днів п’ять тому. Так, минулої суботи. Я розповів, як її врятував, правда, аби не завдавати болю (яке це мало тепер значення?), не сказав, що провів половину минулої ночі у неї.

— За що її могли бити? І хто?

Моє питання неначе повисло в повітрі, такою довгою була пауза.

— Бачите, я погано знав Нілу, — сказав він, і, здавалося, став ще втомленішим. — І взагалі не знав її друзів.

— Різниця у віці?

— Так, різниця у віці. До того ж я тільки два роки тому повернувся до Старої Вишні. І взагалі…

Він поліз до кишені, дістав пачку цигарок, простяг мені. Я сказав, що не палю. Тоді він, перевернувши кілька разів у пальцях пачку, сховав її до кишені. Те, що він розповів далі, змусило мене чи не найбільше здивуватися того дня. Виявляється, у місцевій музичній школі, де Ніла вела клас скрипки, навчалася Степанова племінниця. Минулої зими він кілька разів забирав її, бо урок закінчувався, коли вже надворі темніло, а він якраз проходив повз школу дорогою з роботи. Так він ближче познайомився з Нілою. Він теж любив класичну музику, вони майже подружилися. Ніла йому навіть подобалася. Та влітку цього року вона несподівано подзвонила йому на роботу, попросила про зустріч, а коли вони зустрілися в єдиному у Старій Вишні ресторані, висловила дуже дивне прохання. Вона запропонувала Степанові зіграти роль її нареченого.

— Навіщо? — не втримався і вперше перебив я його мову.

— Я теж ставив собі це питання, — він знову дістав пачку і цього разу таки прикурив цигарку, проте затягся не жадібно, як можна було чекати, а якось обережно. — Тоді, під час тієї дивної розмови, Ніла попросила мене ні про що не питати. Сказала, що їй це потрібно, аби один чоловік дав спокій. Що ми повважаємося нареченим і нареченою два-три місяці, щонайбільше до нового року. Потім ми начеб розірвемо такі стосунки, залишившись для всіх добрими друзями. До того ж… До того ж вона сказала, що є змога цієї зими послати Олю, мою племінницю, на конкурс юних скрипалів до Луцька. Звичайно, якщо добре позайматися з нею. А якщо ми оголосимо про свої стосунки, а треба, щоб нас і побачили разом, і ми розповіли про майбутнє весілля своїм знайомим, то це ніяких зобов'язань, звісно, на мене не накладе. Я погодився. — Він затягся тепер уже глибше. — До того ж, Ніла, якщо відверто, мені таки подобалася. Я й подумав: а що, як раптом ця гра, яка для чогось їй потрібна, в один прекрасний день перестане бути грою? Я, бачите, вже раз був одружений, обпікся, тому до жінок ставився обережно, але Ніла здалася мені не схожою на інших. Серйозна, музику любить класичну, і взагалі…

Він затягся ще раз, а тоді пожбурив недопалка на купу сміття, яка лежала біля входу до цеху. Сказав, що ніяк не може позбутися цієї ідіотської звички — палити, хоч треба кидати, бо вже другий рік, як лікарі виявили в нього виразку, цієї весни вперше довелося лягти до лікарні, а зараз теж осіннє загострення. Я порадив смоктати цукерки, коли дуже захочеться палити. Він сказав, що знає про цей метод, але терпіти не може солодкого, чай теж п’є без цукру, хоч лікарі й тут рекомендують при виразці цукор неодмінно додавати. Він мені подобався все більше — в міру трудяга, в міру невдаха, не дуже ласий до жінок, напевне, й не надто сміливий при спілкуванні з ними. Я запропонував зайти в цех, бо ж таки холодно.