Володимир Лис - І прибуде суддя

Мої думки перервав телефонний дзвінок. Я зняв трубку і почув чийсь сміх.

— Пане суддя? — почулося крізь той тріскучий сміх.

— Помічник голови суду, — уточнив я. — Кого вам треба?

— Не впізнаєте?

Він засміявся ще голосніше, і я впізнав. То був голос жебрака, який зустрів мене у ніч приїзду до Старої Вишні.

— Впізнаю, — сказав я. — Що вам?

— Пан суддя не хоче дізнатися, що сталося цієї ночі? — спитав він і мовби вдавився сміхом.

— А що ста…

Та він уже поклав трубку. Я стискав слухавку і відчував, як щось у мені геть опускається. Серце почало бухати на весь кабінет, а шлунок, печінка, все наче сповзало донизу. Тремтячою рукою опустив трубку на важіль і… І тут же квапливо набрав номер чергового місцевої міліції, назвався і попросив поінформувати, мовляв, для голови суду, що трапилося в місті цієї ночі.

— Цієї ночі? Вам у місті чи районі в цілому?

— У місті, у місті, у Старій Вишні.

— Одне пограбування і одне вбивство чи… самогубство.

— Само… — я затнувся. — Ви сказали — самогубство?

— Ще точно не встановлено. Існує попередня версія.

— Як це сталося?

— Дівчину задушили подушкою. А можливо, — задушилася сама.

— Дівчину? — я весь похолов. — Як її звали?

— Трачук Неоніла Петрівна.

— Ніла?

— Ви її знали? — у свою чергу здивувався черговий.

— Трохи знав, — знічено спромігся відповісти я йому.

Відчув, що ось-ось або грубо вилаюсь, або розплачуся, тому поспішно подякував і поклав трубку. «Може, це збіг?» — подумав і зрозумів, що обманюватися не варто. Не варто, не треба, і що там ще? Загинула дівчина, яку я цієї ночі так пристрасно, ледве познайомившись з нею, кохав. «Яке огидне слово», — подумав я. Огидне зараз, у цей момент. Більше підходить інше — брав. Брав, злягався, як там ще? Чомусь мені лізуть до голови брутальні слова.

Із заціпеніння мене вивів голос за дверима. Я стукнув кулаком по столу і підвівся. Треба було щось робити, якось діяти, але як? У мене після цього дзвінка більше не було сумніву: жебрак, чи хто він там, істота реальна, нікуди не поїхав, не подівся. Мало того, він стежить за мною.

Я спинився біля дверей. Якщо Нілу задушили, то підозра могла впасти і на мене. Невже ті двоє чи жебрак чатували, доки я піду? Ніхто в будинку, крім самої Ніли, не бачив і не знав, коли я пішов від неї. Двері зачинив я сам, вона так хотіла, але якщо хтось мав ключ…

Втім, мене бачила мати Ніли, отже, я став головним підозрюваним. Щоправда, були дивні слова матері, але що вони важили, я не знав.

Я притулився до дверей, і якихось двох чи трьох десятків секунд стояння із заплющеними очима було досить, аби збагнути: мене вже шукають. У такому маленькому містечку, як Стара Вишня, легко знайти підозрюваного у вбивстві, якщо є його точний опис. До того ж, пригадав я, мати Ніли знала, що я недавно живу в їхньому містечку. Я зрозумів, що слідчий чи працівник карного розшуку навіть цього заштатного містечка здатен вирахувати потенційного злочинця, маючи такі дані, і вирішив піти назустріч небезпеці.

Але перш ніж вийти, збігав нагору до секретарки голови і спитав, чи знала вона Нілу Трачук.

— Нілу Трачук? — перепитала секретарка. — Це старого Трачука, який працює кочегаром у першому дитсадку?

— Так, — сказав я і подумав, що в містечку справді всі всіх знають.

— З нею щось трапилося? — зацікавлено подивилася секретарка.

— Так, трапилося, її вбили.

— Нілу? Вбили? — чомусь страшенно здивувалася секретарка.

— Здається, так. Ви її добре знали?

— Не дуже. Вона жила неподалік моєї тітки. Вчилася на два, ні, три класи пізніше від мене.

— Вона десь працювала?

— Десь? Чому десь? Вона була вчителькою музики. Здається, збиралася виходити заміж.

— Заміж? — витріщився я, пригадавши поведінку вчительки музики цієї ночі.

— Чому ви здивовані? Я, наприклад, уже сім років заміжня, — сказала секретарка. — А Ніла тільки на два чи три роки молодша за мене. Їй давно пора було заміж. Тітка казала — весілля після Водохрещі збиралися робити.

— А хто її наречений? — витиснув я з себе, не знаючи, що й думати.

— Та ви його, мабуть, не знаєте. Стьопа Колбунів, інженером на льонозаводі працює. Взагалі-то він років на десять за неї старший.

— Дякую.

— А як її вбили? — спитала секретарка навздогін.

— Не знаю. Здається, задушили.

— Задушили?

Жіночий зойк прищемили двері. Люди в коридорі здивовано дивилися на мене. Мов ошпарений вискочив я надвір. Над Старою Вишнею яскраво світило сонце. Пригадалося, що таким самим сліпучо-яскравим і великим воно було того першого серпневого ранку. Я спинився. Холодний вітер налетів і вдарив, ледве не збив з ніг. Переді мною лежав порожній майдан.