Володимир Лис - І прибуде суддя

— Може й зайти, якщо мати розповіла йому про тебе.

— А що вона мала на увазі, коли сказа…

— Тихіше, дурнику, — вона затулила долонею мені рота. — Збирайся. Тобі пора, а я хочу спати.

— Я можу й обра…

Тепер вона затулила рота губами. А віднявши їх, легенько штовхнула мене в бік. Я зрозумів, що таки треба йти геть, тож ніякі образи й протести тут не допоможуть. Тому я звівся на лікті, далі скинув ковдру.

— Дякую, — прозвучало так само ніжно. — Я знала, що ти розумник.

Я встав. Вона й собі зістрибнула на підлогу, прошептала, що світла вмикати не треба, що вона сама мене вдягне. Вона й зробила це, натягнула — поволі, з неприхованим задоволенням геть усе — від плавок до куртки, обціловуючи при цьому все, на що одягала чергову одежину. Я знову став бажати її, але вона сказала, що не треба, що їй теж варто відпочити.

— Тепер іди, — прошептала, закінчивши церемонію одягання, і легенько підштовхнула у спину. — Відчиниш сам. І зачиниш, там замок автоматичний.

— Ми зустрінемося сьогодні? — спитав я біля дверей на кухню.

— Обов’язково, — вона тихенько засміялася. — Обов’язково, любий. Йди вже, йди. Увечері прийдеш, я тебе чекатиму.

Хоч мої очі звикли до темряви, проходячи кухнею, я все ж наштовхнувся на стілець і мимоволі вилаявся. Ніла не вийшла, не поцікавилася, що сталося. Лайнувшись ще раз, тепер подумки, я ступив у коридор, потім на веранду. Намацав замок, відчинив двері, тоді зачинив і почув, як голосно клацнув замок.

Свіже, майже морозне повітря хлинуло мені назустріч. Воно було п’янке, аж я захитався. За хвилину я вже вдихав його із задоволенням. Містечко спало, ніде не було чутно жодного звуку. Не загавкав жоден собака. Я подумав, що до цього безгоміння неможливо звикнути. За дорогу кілька разів мимоволі оглянувся. Дарма. Ніхто не йшов за мною.

За якийсь час ходи я несподівано побачив поперед себе світлу цятку. Світилося чиєсь вікно, на вулиці, де я жив. Може, я забув вимкнути світло, коли йшов на прогулянку, яка так добре, хоч і дещо таємниче закінчилась? Здається, ні. Хоча… Світиться таки в нашому будинку…

Упевнившись у цьому, я пришвидшив ходу. Минув сусідську хату, з-за якої оселя судового виконавця виразно виступала з темряви, виставивши жовте око-вікно, і аж спіткнувся. Сумніву не було — світилося не моє, а вікно поруч нього. Вікно Лори, Ґлорії. Невже вона чекає мого повернення? Підійти, заглянути, подивитися, що робить моя кульгавка? «Моя?» — здивувався. Я зайшов на подвір’я, і в цю мить світло погасло. Суцільна темрява накрила мене з головою.

«Ґлорія стояла біля вікна», — подумав я, і хвиля чогось схожого на вдячність і сором водночас залила мене.

Я не згадав Лори жодного разу за цей вечір, тим більше вночі. Але чому я мав її згадувати?

Намацавши в кишені ключа, відімкнув двері своєї тимчасової оселі. При світлі люстри, яке не знати чого здалося недоречним, я раптом фізично відчув, наскільки я чужий у цій кімнаті. На якусь мить здалося, що й кімнати, власне, ніякої нема, що я стою сам посеред холодного двору. «Так воно і є», — подумалося. Хтось наче дивився мені в спину. Я озирнувся. Але там були двері, а не вікно. Я підійшов і поспішно замкнув їх, навіть покартав себе, що не зробив цього відразу. Так само поспішно зняв одяг. Годилося щось перекусити, лише тепер відчув, який я голодний, але поставити хоча б чайника не зміг. Хтось мовби підганяв мене, підказуючи, що треба якомога швидше лягати.

Торкнувшись головою подушки, я наказав собі ні про що не думати. Ввечері про все, що мене цікавить, розпитаю в Ніли. «Все-таки гарне в неї ім’я», — встиг подумати, стуляючи повіки.

Крізь напівсон, що поглинав рештки моєї свідомості, я почув тоненький, проте пронизливий звук, мовби хтось грав на одній струні. Навіть не грав, а водив по одному й тому ж місцю. Я спробував прогнати цей звук, стуливши щільніше повіки, і глибше занурив голову в подушки. Однак він не тільки не зник, а посилився. Тепер грав не скрипаль, що взявся серед ночі подратувати мене, а ледь чутно, але якось по-особливому виразно квилила птаха десь збоку від дому. Це квиління розтинало завісу дрімоти і, здавалося, розрізало навпіл не тільки череп, а й мою душу. Я підвів голову і прислухався. Минула хвилина, друга, тиша поглинала час і остаточно прогнала сон, а я зрозумів, чим було те, що я прийняв спершу за віддалені звуки скрипки, а потім за кигикання чайки. То поруч, за стіною, плакала, втім, швидше скиглила Ґлорія.

Щось раптово і вже неспинно зашкрябало всередині. «Який ідіотизм», — майнула думка. Хіба я винен, що пішов, як і щовечора, гуляти, що врятував дівчину, в оселі якої лишився на ніч? Я ж сам запропонував Ґлорії спільну прогулянку. Хіба я винен, що вона відмовилася, а потім чекала на моє повернення?