Володимир Лис - І прибуде суддя

— Ось так, — прошептала вона. — Ось так. Так. Так.

І тихо, трохи істерично засміялася. То були останні слова, які я почув від неї того вечора.

Доторкнувшись до її тіла, до найтеплішого, найпривабливішого місця на її тілі, я раптом побачив себе серед якоїсь старовишнівської вулиці. Переді мною стояла стара перехняблена хатина. Так, це була хатина, неподалік іншої — в якій жив тепер я. Я проходив мимо неї щодень і кожного дня переборював бажання заглянути всередину. А сьогодні, зараз, саме зараз наче заглянув. І саме посеред хатини — убогої, такої, що, здавалося, біднішу годі й уявити — старе напіврозвалене дерев’яне ліжко, потріскана лавка, перехняблений стіл, стілець з відром води на ньому — побачив Нілу. Нілу, яка стояла в якомусь лахмітті й простягала до мене руки. Я йшов до неї й боявся торкнутися того лахміття. А коли торкнувся, то мої пальці вільно пройшли крізь цю протрухнявілу одежину. І побачив молоде тіло, що, здавалося, все співало. Вигравала кожна його клітинка, наче маленька струна, що дарувала мелодію незнаного блаженства. Та Ніла вже стояла не в хатині, а посеред вулиці, відкрита всім вітрам і всім поглядам. Вона пестила мене своїми долонями і щось наче хотіла сказати. Мені здалося, що вона просить мене закрити від чиїхось поглядів, від цілого світу, але чомусь не може вимовити жодного слова. Крім тих, які я почув від неї у її кімнаті. Враз я отямився і почув глибоке швидке дихання жінки зовсім поруч, дихання, яке зливалося із моїм. «Ось так, так, так, так», — почув я тиху, ледь чутну луну.

Так, то були останні слова, які я почув того вечора. Кохалися ми пристрасно. Вона виявилася ніжною, та й досвідченою у цій справі. Втім, коли я намагався щось сказати, вона затуляла мого рота поцілунком або долонею. Так само вона робила, коли ми лежали знеможені. Я вирішив прийняти правила не зрозумілої мені гри. Тим більше, що часу на слова в нас майже не залишалося.

Вона нарешті озвалася, коли я лежав уже геть безсилий, не маючи жодного бажання, окрім одного — якомога швидше заснути.

— Тобі пора, — донеслося до мого слуху тихе шелестіння.

«Пора, пора заснути», — подумав я, але Ніла торкнулася плеча, тоді стала відверто трусити.

— Що таке? — розплющив я очі.

— Тобі пора, — сказала вона ніжно, але твердо.

— Пора? — здивувався я, остаточно прокинувшись.

— Так, пора йти. Незабаром світанок.

— А котра година?

— Всі годинники зупинилися, — тихо засміялася вона і підвелася.

Її схилене наді мною тіло біліло в суцільній темряві, але тепер не викликало жодного бажання, таким випотрошеним я був за ці кілька годин. А проте час мов зупинився насправді. Єдине, що я став поступово відчувати, кохаючись із цією дивною дівчиною, це її тіло. Руки, перса, плечі, губи, щоки, ніс, очі, чоло, волосся наче росли з кожною хвилиною ніжності. І після кожного сеансу любощів, а їх було три з невеликими перервами, я відчував, як я змалів, зробився меншим за перса, яких щойно спрагло торкався губами, за губи, за якими я мовби зникав, я ставав на її долоні, готовий зникнути між частоколом пальців, що наближалися до мене.

«Хто б міг подумати, що таке можливе в якійсь Старій Вишні», — моє здивування її вмінням переросло в захоплення, хоч я розумів, що це, швидше всього, якась місцева шукачка пригод, якщо не повія. Та я прогнав од себе цю думку і втретє піддався на вмілі пестощі її пальців.

Тепер же я навіть не образився. Я давно знав, що за все треба платити. Світанок — то й світанок.

— Мені вставати? — перепитав лише про всяк випадок.

— Вставати, любенький, вставати, — вона поцілувала мене у вухо. — Доспиш вдома. Ти далеко живеш?

— Не дуже, — сказав я і поцілував її підборіддя.

— В чоло, — прошептала вона. — Поцілуй у чоло.

Я виконав це прохання із задоволенням, хоч і без збудження, яке звідав перед тим.

— Дякую, — прошептала вона. — І не ображайся. Тобі справді пора.

Я підніс до очей годинника, єдину річ, яка лишалася на моєму тілі, і, добре придивившись до стрілок, що світилися, побачив: лише пів на третю. Чому ж вона каже, що незабаром світанок?

— Ще ж дуже рано, — сказав я.

— Мій батько встає о п’ятій, — сказала Ніла. — Він працює кочегаром у дитсадку і йде на шосту годину, щоб напалити грубки.

— Хіба ще є такі дитсадки? — засумнівався я.

— Які — такі? — не зрозуміла вона.

— Де палять грубки.

— Авжеж, дурнику. Це ж тобі Стара Вишня, а не Луцьк.

— Хіба батько зайде сюди? — не здавався я.