Володимир Лис - І прибуде суддя

Дівчина повернулася, зодягнута вже в рожевий ситцевий халатик. Вигляд у неї був не вельми: розбита губа, синець під оком, синець на руці і добряче побите коліно, що визирало з-під халатика. Але й такі атрибути не зіпсували її м'якої краси, що проступала, аж просилася оцінити, у правильному овалі обличчя, ледь помітних ямочках на щоках, а також носику і підборідді, яких було саме в міру, у високих, хоч і не випнутих грудях, що вгадувалися крізь тонку тканину. Вона, очевидно, одразу збагнула, що сподобалася мені з першого погляду, і зашарілася.

— Мені пощастило, — першим порушив я мовчанку.

— Пощастило? — здивувалася вона.

— Так. Пощастило врятувати саме вас.

— Я поставила чайник, — зашарілася вона ще більше. — Умивальник на веранді, там і щітка. Та ходімте, я покажу.

На веранді вона теж увімкнула світло, хоч і не відразу, і я встиг насолодитися її явно схвильованим, переривчастим диханням. То було дихання жінки, яку пристрасно обіймають. «Я їй сподобався», — майнула думка, перш ніж я здивувався. Майже так само вона дихала, може, трохи тихіше, коли я допомагав їй підводитися, там, на вулиці. «Гм, — сказав я собі подумки, — однак…» А що — однак, я не знав. Може, вона банальна місцева шлюшка? «Авжеж, — покепкував я, — ти й досі не здогадався, навіщо тебе запросили».

Світло нарешті спалахнуло, позбавляючи потреби щось чинити чи казати хоча б якісь слова. Я став умиватися, але десь за моєю спиною враз зарипіли двері, потім ще одні, ближче.

— Що це таке, Ніло? — почув я жіночий голос. — Хто це такий?

— Чоловік, — сказала Ніла спокійно, нітрохи не сердито і не злякано. — Хіба ти не бачиш, мамо?

Я вийняв руки з-під струменя холодної води, повернув голову і побачив невисоку огрядну жінку, розкуйовджену, в старому темно-синьому халаті.

— Добрий вечір, — привітався я.

Вона не відповіла, подивившись так, наче я був неживим предметом, котрий її дочка навіщось приволокла і кинула на веранді. Наступні її слова підтвердили це враження.

— Навіщо ти його привела? — спитала мати. — Хто це такий і чому ти ввімкнула світло?

— Цей хлопець врятував мене, — сказала Ніла.

— Врятував? — чомусь жахнулася мати і відступила крок назад. — Чому він тебе врятував?

— Тому що почув мій крик, — сказала Ніла.

— Боже мій, ти кричала! — ще більше жахнулася мати Ніли.

— Авжеж, — сказала Ніла. — Вони били так, що я не могла витримати болю.

— Краще б…

Мати не доказала, захиталася і притулилася до стіни. Мертвотна блідість залила її, здавалося, всю — з ніг до голови.

— Їй же погано, — не витримав я.

— Погано, ви вгадали, — з гіркотою в голосі сказала Ніла і звернулася до матері. — Йдіть спати, мамо. Нічого вже назад не повернеш.

— Але чому? — тихо, якось особливо, по-страдницьки промовила мати. — Чому він кинувся тебе рятувати?

— Тому, що він не зі Старої Вишні, хіба ви не бачите?

— Я всіх теперішніх молодих не знаю, — сказала мати.

— Він усього три місяці тут працює, — сказала Ніла і додала вже з іншою, наказовою інтонацією: — Ідіть спати, мамо. Я прошу вас.

— Так, я піду. Я піду, доню.

Вона промовила це з такою приреченістю, що я мимоволі здригнувся.

— Що це все значить? — спитав я, коли вона вийшла.

— Значить — що? — спитала Ніла байдуже. — Та, Боже мій, для вас нічого не значить. Жодне слово. Анічогісінько. Вмивайтеся і ходімо пити чай.

— Я що — не повинен був рятувати вас? Чому?

— Багато знатимете — швидко постарієте, — усміхнулася Ніла. — Беріть щітку, хоча ні, давайте ліпше я.

Вона взяла щітку, стала чистити куртку — і раптом завмерла, а потім притислася до мене, обійняла, стала тиснутися всім тілом все дужче й дужче. «Ну й ну», — встиг подумати, не знаючи, що чинити далі.

— Мені холодно, — прошептала вона. — Боже мій, як мені холодно. Не дивуйтеся, пане суддя. Мені дуже холодно. Та обніміть же. Ви людина чи манекен?

Я був живою людиною, молодим і здоровим двадцятисемилітнім чоловіком, а тіло її — гарячим, розпашілим, тому я теж став її обіймати. Вона все тислася й тислася, наче хотіла ввійти в мою середину. А втім, так воно й було.

— Ведіть мене, — прошептала вона. — Ведіть же.

В якомусь дивному, незбагненному танці, не розчіплюючи обіймів, ми стали просуватися крізь кухню до її кімнати.

— Вимкніть газ, — шепотіла вона посеред кухні. — Чайник википить.

Я простяг руку до плити і зненацька подумав: щось мені її поведінка нагадує, але що — так і не міг згадати. В той час як лівою рукою я вимикав конфорку під чайником, який вже кипів, Ніла взяла мою праву руку своїми пальцями і провела до темної улоговини внизу живота, де було тепло й волого.