Володимир Лис - І прибуде суддя

Не роздягаючись, постукав у стіну. Відгукнеться чи не відгукнеться Ґлорія? Підходячи до будинку, я бачив її силует у вікні. Але вхід до її кімнати через кухню і ще одну кімнату, де спали її батьки. Треба або так не любити свою дочку, яка давно перезріла, котрій врешті-решт слід колись вийти заміж, або вважати її безнадійно приреченою, щоб перекрити їй можливість вертатися додому, коли вона захоче. «Невже вона така безсловесно покірна?» — подумав зненацька я.

За стіною чулись легенькі обережні кроки. Я постукав ще раз. Кроки стихли. Я різко підвівся, навмисне грюкнув стільцем, на якому сидів, і вийшов надвір. Дощ уже перестав, отже, зникла остання причина, яку я вигадав, аби цього вечора не виходити на безглузду прогулянку. Я побачив Лору крізь щілину у шторі. Дівчина застигла, піднявши руки над головою. «Яка ж вона негарна», — подумав я. Але чому вона так стоїть? І скільки так витримає? Я чекаю хвильку, дві, а Попелюшка, яка ніколи не стане принцесою, по той бік вікна стоїть так само, наче мертва чи задерев'яніла. Зрештою я не витримую і стукаю у скло. Лора сахається, опускає руки і притуляється до стіни, протилежної від вікна. Я стукаю вдруге і маю можливість спостерігати, як вона повільно, із виразом жаху, що робить її ще старшою і невродливішою, наближається до вікна, обережно, мов боячись обпектися, відхиляє штору. Переляк тепер перемішується зі здивуванням.

— Відчиніть, будь ласка, вікно, — попросив я, потім повторив прохання голосніше.

Вона нарешті зрозуміла, чого я прошу, і теж щось сказала. Потім ще раз. Я ледь розібрав, швидше здогадався: вікно неможливо відчинити, вже вставлена на зиму подвійна рама. Тоді показав на мигах, щоб вона зайшла до мене. Мої відчайдушні жести, наче розмовляв із глухонімою, змусили її скупо усміхнутися.

Я зустрів її біля дверей, поклоном гостинного господаря запросив до кімнати. Ґлорія зайшла обережно, навіть скрадливо. Подивившись на її ходу, я сам завмер від несподіваного відкриття. Дівчина пробує переді мною хоч якось приховати свою кульгавість.

Може, зробити їй хоча б каву, розмовляти так, ніби справді зацікавився нею? Ні, вирішив я, то було б надто жорстоко, адже все, чого хочу від неї, — аби пройшлася зі мною темною вечірньою вулицею цього глухого маленького містечка.

Я почав, як і годиться, здалеку, — про сьогоднішню паршиву погоду. «У нас о цій порі завше така мокротеча», — сказала вона. Ми перекинулись ще чотирма-п’ятьма фразами. Вона промовляла слова надривно, але без будь-якого інтересу. Насторога її не зникала, а посилювалася з кожним силоміць видобутим реченням. Вона мовби поставила якийсь запобіжник всередині, і той вчасно спрацьовував, підштовхуючи до банальних і очевидних відповідей. «Хіба вам насправді цікаво?» — прочитав я у її погляді.

Тоді я запропонував без будь-якої підводки прогулятися разом.

Вона ковтнула слину і аж зморщилася від бридливості. Враз стала на очах меншати, і мені здалося, що вона от-от перетвориться на маленьку мишку, яка сховається під ліжком від можливої небезпеки.

— Навіщо? — вичавила нарешті Лора.

— Просто прогулятися, і все. Адже дощ уже стих.

— Дощ стих, але вже темно, — сказала вона. — Темно вже, розумієте.

— Чому ж не розуміти? Ви так боїтеся темряви?

— Ні, — Ґлорія майже скрикнула. — Ні, я не боюся. Але…

— Але що?

Вона не відповіла і підвелася. Тут я не витримав, кинувся до неї і, перш ніж вона вимовила чи радше прошептала слова про те, що їй треба йти, добряче струсонув за плечі. Вона здивовано подивилася на мене і прошептала: «Вам треба йти».

— Вам треба йти! — вибухнув я, повторюючи її слова. — Вам іти треба. Та чи ви розумієте, що я вам пропоную?

Ледве я вимовив останнє слово, як побачив, що здивування її переросло у дивний спокій, так наче я зовсім не тримав усе ще її за плечі, причому доволі міцно стискаючи їх пальцями.

— Чому ж не розуміти? — сказала вона так само спокійно. — Я маю бути вдячною, що ви, молодий, вродливий і привабливий, звернули увагу на бридку кульгаву качечку і запросили її прогулятися.

«Ого, як вона повернула», — встиг подумати, і пальці мої самі розтислися.

— Вибачте, — пробурмотів знічено. — Вибачте, будь ласка. Зовсім не хотів образити вас. До того ж… До того ж я зовсім так не думав, коли пропонував прогулятися разом. Я гадав…

Мука, що народилася в глибині її зіниць і стала рости щосекунди, раптом щось мені нагадала. Щось мовби вже напівзабуте мною. Ще секунда, друга. Біль, що струменів з її очей, здавалося, от-от розірве цю дівчину на шматки. І тут я збагнув, що нагадує мені цей погляд, ця мука в очах, — так дивилася провідниця в потязі, яким я приїхав сюди. Провідниця, котра так безглуздо і загадково загинула. Раптова думка аж обпекла мене.